Кейт Аткінсон - Руїни бога

розтинає повітря. Як же звали ту дівчину з Жіночого допоміжного загону Повітряних сил? Гільда? Точно, Гільда — висока, круглолиця, повнувата. Вона часто відвозила їх на злітну смугу. Приятелювала зі Стеллою. Стелла — радистка: її голос з нотками вищого класу вітав стомлені команди, які поверталися з операцій. Стелла йому подобалася: він навіть думав, що між ними може щось бути, але нічого не було.

Гільда була життєрадісна.

— Щасти вам, хлопчики!

Вона в нього й нині стояла перед очима. А ще вона завжди була голодна. Якщо вони поверталися, не доївши пайок, то завжди віддавали його Гільді — бутерброди, солодощі, все як є. Тедді розсміявся. Дивно, що він пам'ятає про неї таке.

— Дідусю?

Це було перед самим кінцем, перед Нюрнбергом. Він був на злітній смузі: розмовляв із механіками про «Л-Лисицю», на якій тоді літав. Вони разом спостерігали, як заходить на посадку літак, який дуже пізно вертався з попереднього вильоту. Виглядало на те, що він підбитий і сідатиме тяжко. А Гільда спокійно їхала собі на велосипеді уздовж смуги. База була величезна, там усі їздили велосипедами. Навіть Тедді купив собі старий деренчливий драндулет, хоча як командир крила міг претендувати на автомобіль від Повітряних сил. Він ще встиг здивуватися, що Гільда там забула. Відповіді так і не дізнався. Підбитий літак з ревом наближався до смуги, а Гільда навіть не озирнулася. Вона зауважила Тедді й помахала йому. Вона не побачила, як злітає гвинт, від нього відпадає лопасть і мчить, з приголомшливою швидкістю розтинаючи повітря, крутячись, як величезна кленова насінина. Це відбулося так швидко, що ані Тедді, ані механік не встигли зреагувати, не встигли гукнути «Обережно!». «Гільда не встигла нічого побачити, це вже добре», — так Тедді подумав. Просто не пощастило на якісь кілька секунд і сантиметрів. «Шкода, що вона така дилда», — сказав потім прагматичний механік.

— Дідусю, ти що?

Лопасть відтяла їй голову. Він почув, як закричала інша дівчина з допоміжних жіночих сил, заглушаючи потойбічний рев зраненого літака, що вгризся у злітну смугу. Бомбардир загинув під час приземлення, а навігатор був уже мертвий — зачепило шрапнеллю десь над Руром. Але це тоді здавалося другорядним. Жінки кинулися до Гільди зі сльозами й лементом, але Тедді наказав їм іти геть, повертатися на їхню базу й лишатися там, а сам пішов і підняв її голову. Змушувати когось іншого зробити це здавалося йому неправильним. Колеса її велосипеда й далі крутилися.

Тепер це була просто голова, а не Гільда. Немислимо уявити, що вона мала щось спільне із кругленькою смішкуватою дівчиною. Наступного вечора він запросив Стеллу потанцювати у сусідній ескадрильї, але нічого з того не вийшло.

— Агов, дідусю!

— Під час війни трапляється багато страшного. Не треба того згадувати. Краще не думай про смерть.

*

— Когось шукаєш? — спитав Сонні.

— Так.

— У них нема чогось типу карти?

— Мабуть. Але дивись, я його знайшов.

Він зупинився перед надгробком, на якому було написано «Старший сержант авіації Кіт Маршалл, Королівські повітряні сили. Бомбардир», і привітався.

— А його поховали без екіпажу, — зауважив Сонні, якому було соромно стояти обіч чоловіка, котрий розмовляв із мертвими, навіть якщо на цвинтарі більше нікого не було.

— Ні, решта з нас заціліли. Він загинув, коли ми поверталися з рейду на Велике місто — так ми тоді називали Берлін. Інколи нападники — німці — вклинювалися у потік бомбардувальників, які поверталися додому. Це підступно. Кіт був мені другом, може, й найкращим.

— Хочеш знайти ще когось? — спитав Сонні: він уже кілька хвилин героїчно тамував нетерплячку.

— Та ні, просто хотів дати Кіту знати, що хтось його пам’ятає, — він усміхнувся внукові. — Додому, Джеймсе. Не жалій коней.

— Шо?

*

Уже запала рання зимова ніч. Сонні сказав:

— Я ніколи не водив у темряві.

— Усе колись трапляється вперше, — сказав Тедді.

Звісно, інколи перший раз стає останнім. Назад вони добиралися непевно, але Тедді вирішив лишатися спокійним, щоб підтримати Сонні. На його подив, Сонні спитав:

— То що, ти літав у бомбардувальнику? Ти пілот?

— Так, я був пілотом бомбардувальника «Галіфакс». Бомбардувальники називали на честь британських міст — Манчестер, Стерлінг, Веллінґтон, Ланкастер, Галіфакс. Звісно, вся слава дісталася «Ланкастерам», бо вони піднімалися вище і брали більше бомб. Але наприкінці війни «Галіфаксам» почали ставити нові двигуни «Бристоль», і вони стали не гірші за «Ланкастери». Ми любили наші старі-добрі літачки, але після війни виявилося, що «Ланкастери» — зірки, а ми бідні родичі. А ще у «Галіфаксі» в тебе були кращі шанси, якщо треба швидко вибратися з літака. У «Ланкастерів» посередині стирчав такий лонжерон, і…

Сонні раптом зробив поворот через дві смуги. На щастя, дорога була майже порожня. («Упс»). Тедді не зрозумів, це Сонні намагався щось оминути чи просто задрімав, і вирішив замовкнути. Йому раптом згадався голос Ненсі: «Давай поговоримо про щось цікавіше за механіку бомбардування». Він зітхнув і пробурмотів собі під ніс: «Термопіли».

— Шо?

*

Коли вони нарешті дісталися додому, Тедді сказав:

— Ти чудово впорався. Ти станеш прекрасним водієм.

Хвалити завжди краще, ніж критикувати. Врешті, онук і справді чудово впорався. Сонні зробив бутерброди з беконом (на кухонному фронті також прогресував), і вони повечеряли перед телевізором за келихом пива, щоб відсвяткувати. Уперше за кількадесят років Тедді схотів закурити, але стримався. Він стомився і заснув на канапі, перш ніж закінчилося пиво і «Вечірка у Ноеля».

*

Може, треба було перебратися назад на ферму, коли Віола виросла й поїхала вчитися в університет. Десь неподалік, може, у Гемблдон-Гіллз. Купив би маленький котедж. (Він тепло згадував про Мишачий котедж). Проте він лишився і вперто простував уперед: щось підказувало йому, що це життя треба дожити. Йому подобалося у Йорку, подобався його сад. У нього були друзі, він вчащав до кількох клубів. Він вступив до археологічного товариства і їздив на розкопки. А ще до туристичного гуртка й орнітологічного клубу. Йому більше подобалося займатися чимось на самоті — гурток накладав обов’язки, але Тедді був обов’язковий, хтось же мусить виконувати обов’язки, аби світ не розсипався. Йому здавалося, що робота у провінційній газеті нетяжка, тож здивувався, скільки часу в нього вивільнилося після виходу на пенсію. Може, аж забагато часу.

*

— А це ще що? — спитала Віола, вказуючи на шафу з «Пригодами Авґуста». — Думаєш, їх зараз хтось купить? Вони ж сто років як вийшли з моди. І всі підписані для тебе — мабуть, це їх знецінює. Але тут повний набір, може, хтось і зацікавиться.