Маріанна Борисівна Гончарова - Там, де ми живемо. Буковинські оповідання

Потім наречена своїй дівочій постелі кланяється, ліжечку з берези, собаці та воротам, що хлопців не пускали, віконцю, в яке наречений лазив у щічку поцьомати. (Ай, облиште! У нас наречену, буває, просто з весілля відвозять у пологовий будинок, і куди тільки ворота і собаки дивилися? Ніхто не дивується. Дітей у нас люблять. Дуже. Засуджують, звісно, як без цього.) І так поневіряються музиканти хатою слідом за нареченою – а там два-три поверхи, балкони, вежки – а потім і подвір’ям, і на кожного, кому дякує, цілий куплет із приспівом «Вже бим була їхала, вже бим була йшла…» і вступ – вісім тактів… Здуріти можна… Але ж для молодої це вперше (здебільшого). І музикантам за всі куплети заплачено окремо. Вони коли домовляються, запитують, скільки куплетів подяки буде… І за це окрему покуплетну платню вимагають, позаяк дуже вже вона нудна, ця пісня… Іноді батьки ждуть не діждуться, коли доньку свою перерослу заміж випхають, а вона, холера така, ще ошивається навколо дому у фіранці білій, з папірцем, де перелік, з ким треба попрощатись. Ходить, сльози з себе витискає, побивається, на меблі кидається тілом, щоб усі побачили, як їй не хочеться заміж, і змушує тата свого платити музикантам окремо за «ді жьєль», за церемонію печалі тобто. Насолоджується загальною увагою, корчить із себе Віру Холодну. Мовляв, як їй важко з батьківського дому йти, очі б її вже батьківські не бачили, набридла, вся в соку, а ще дві сестри ждуть не діждуться… А татові з мамою так і кортить її коліном під кринолін випхати з дому, щоб ішла вже, доки жених не передумав. Бо таке в нас теж трапляється. Женихи нині вельми гонорові.

Коли прощання молодої з домівкою завершується, настає сам процес забирання нареченої – тут уже веселіше всім, перспективи вимальовуються, музика пішла жвавіша…

На подвір’я виносять дзестри – посаг нареченої. І починається докладна конфіскація майна нареченим. Під музику. Наречений та його батьки суворо і прискіпливо стежать, підраховують. Виносять із будинку накопичене добро – від холодильників до кроликів з атласними стрічками на шиї. І з усім цим весело танцюють. І що більша річ із посагу, то довший танець. З кріслами на голові танцюють. З диванами гарцюють.

О! Це треба було бачити, як колись родина голови сільради на радощах, що видає свою доньку Братушку, трішки кривеньку, проте веселу, міцну й таку велику, що в її затінку всі музиканти могли заховатися від спеки, на радощах, що видають її за фельдшера Цегельника з місцевого ФАПу, хвилин п’ять витанцьовувала з горіховою чотиристулковою дзеркальною шафою:

– Хопа-хоп! Умца-умца!

Тут музикантам, що грають на духових, не позаздриш – влітку піт обличчя заливає, взимку губи німіють, до мундштуків примерзають. Та і акордеоністу його акордеон уже тритонним видається.

А ось іще цікава церемонія була в нас під оркестр – обдаровування гостей. Наречена обходить усіх своїх званих та незваних і робить їм подарунки. Так, дрібниці: хустинки, коробки цукерок… В одному селі колись давно, за часів дефіциту, навіть вдалий бізнес розвинувся на цьому ґрунті. Називався «Рахат-лукум». Це коли гостям дарували отой сизий запорошений рахат-лукум у коробках. То гості, не довго думаючи, бігом бігли у сільпо і тут же здавали ці доволі сумнівні солодощі похилого віку назад – за попередньою згодою з Еляною-продавчинею. На наступне весілля ті коробки знову купували і гостям роздавали. Невдовзі в те село велика перевірка приїхала за сигналом якогось невдоволеного (його, либонь, на весілля не покликали, а його дружина собі костюмчик купила з люрексом навмисно – і не знадобився), який написав каліграфічним почерком, що продавчиня сільпо здає рахат-лукум напрокат на весілля, щоправда, от чесно було написано, за невисоку платню.

Коли церемонія забирання молодої завершується успішно, вся компанія з нею, гостями, дружками і шаферами, шафами та кроликами суне на інший кінець села до вінчальних батьків. Ті чекають, причепурені, напарфумлені… У нас буває, що вінчальні батьки заради такої події будинок новий зводять за кілька місяців, щонайменше на два поверхи, – щоб перед людьми не соромно було, прийдуть-бо молоді на весілля забирати… Потім уся ця безтурботна братія, багато хто вже під мухою, бо всюди частують, разом із вінчальними та їхніми гостями – до храму… Храми в нас також на будь-який смак, хто куди звик. Там нарешті музиканти можуть трохи відпочити, перекурити…

Згодом усі знову шикуються і втомлено крокують на саме весілля, де чекають на гостей, – тут добряче вже змордованих музикантів годують. І ось це все називається «водити слона». І затягтися може ледь не на весь день – з десятої ранку до шостої-сьомої вечора… А тепер уявіть, що хода не скасовується ні в дощ, ні в лютий мороз! Колись Прут у нас розлився, то все весілля на човнах попливло. І музиканти в першому човні. І дощ. І течія у Прута дай Боже. Ну і двоє гребців-молодців – «готовенькі» лихослови. І наречена, як наша міська водонапірна вежа величезна, – по ній напрямок визначали, як по маяку, ледь не втопили сердешну…. Нелегкий той хліб у вільних музик. Це я вас готую до того, що несправедливо все ж таки ставилися до музикантів в отому ОМА. Ні апаратурою не допомагали, ні інструментами, ні права їхні захистити – а всіляке бувало, і кидали їх, не розраховувались тобто. І били… А ті оманівці лише з перевірками набігали та фінансових звітів вимагали. Ну, далі…

* * *

І на тому весіллі все також було як завжди. Блідий хирлявий замучений наречений з проділом по центру голови, як монастирський послушник, стигла породиста рум’яна наречена в криноліні та мереживі – пишна й розкішна, як подушка, походили сюди-туди, прокрокували по центру села, прийшли до нареченого – а там столи вже ломляться під навісами. А тут і гості косяком з подарунками, встигай лише кожному марш грати, а шанованим людям – двічі. Для цього родич жениха стояв поряд із музикантами і крадькома підказував пальцями. Показував вказівний – музиканти грали один раз, показував ріжки – двічі. Весілля пішло своїм звичним ходом. За годину народ почав галасувати, повеселішав,