Маріанна Борисівна Гончарова - Там, де ми живемо. Буковинські оповідання

Я пригорнула його до себе всього, цілого, маленького у форменому синьому піджачку зі шкільною емблемою на рукаві, всього – пальці зі слідами фломастера, маківку, стрижену, із запахом горішків, м’які вушка – притисла його до себе і, трішки позволікавши, запитала:

– Ти… ти потім плакав?

Данило схлипнув мені в кофту і буркнув:

– Ще чого!

Ось що скажу. Ви, звичайно, можете відкривати нову планету, вигадувати, як боротися з глобальним потеплінням, винаходити вічний двигун або створювати ту єдину універсальну таблетку від усіх хвороб, ви можете все! Але ви ніколи не зрозумієте життя музиканта, колись, іще в радянські часи, зареєстрованого в ОМА.

ОМА? Страшне таємниче місце. Така, можна сказати, каральна організація на кшталт НКВС. Лише для особливого виду людей – музикантів. Об’єднання музичних ансамблів. Тобто гуртів, що їх запрошували грати на весіллях, похоронах, ювілеях і храмових святах, музикантів, котрі числилися завгоспами або керівниками гуртків Будинку піонерів чи ще гірше – ніде не числилися, тобто дармоїдів, і при цьому музично обдарованих від народження. Адже тут у нас така родюча земля: діти, народжуючись, не кричать і не плачуть, а одразу наспівують. І неодмінно щось своє, тут же написане… І років з десяти-дванадцяти вони починають їздити по весіллях та ювілеях, підробляти, граючи спершу на місцевих національних інструментах – сопілка, окарина, най, цимбали, відтак на клавішних, згодом опановуючи струнні та духові… І років до п’ятдесяти хіба що тільки на шотландській волинці не грають. І не факт, що не можуть з першого разу, – просто нема у них шотландських волинок.

І що цікаво… Усі наші буковинські музиканти вважають Лучано Паваротті своїм кровним братом на тій підставі, що великий оперний маестро також не знав нотної грамоти і був товстим, а отже, також дуже красивим…

Запитаєте, як вони вивчали новий твір, не знаючи нот? Розповідаю.

Ось їде такий оркестр, наприклад, у село якесь, грати на весіллі. Керівник Діца раптом:

– О! О! Я придумав! Ти, Михайле, будеш грати отак: «Ді-рі-ді-рі-ді-рі-дай-да!»

Михайло негайно дістає трубу і повторює.

– А ти, Митре, – іще більше запалюється натхненням Діца, – ти, Митре, граєш так: «Тум-ту! Тум-ту! Тум!»

Митро зі своєю велетенською тубою повторюють звук у звук. Тут же долучаються великий та малий барабани: Оп-оп-оп-па! Трь-рь-рь-рь-трь-трь-щ-щ-щах!!!

– А це що, Діце, народна якась мелодія?

– Шо?! – обурюється Діца. – Ти шо?! Глухий зовсім? Це я сам написав! Щойно! В автобусі! Коли ми їхали біля будинку начальника тюрми. Там такий краєвид був! Високий мур, еге ж? А на мотузці форма начальника тюрми сушиться, еге ж? І крук над домом кружляє. И? Ну як?! – переможним поглядом Діца оглядає музикантів в автобусі і додає: – І так мені стало радісно та легко на душі, що я тут же цю музику взяв і написав. В умі!

Музиканти з розумінням та схваленням кивають.

Михайло виступає з ініціативою:

– Діце, Діце, а може, тут не так (співає): «Ді-рі-ді-рі-дам-да!» А ось так: «Та-ра-да-рі-ді-іи-ді-рі-ді-рі-да-а-а-а! Е-е-е-ех! А-ша!»

– Слухай, Михайле, хто композитор, и? – невдоволено супить брови Діца. – Я – композитор? Чи ти – композитор, и? Хто цю музику написав, и? Я написав? Чи ти написав? И? Давай краще слова придумай до моєї музики.

– Про що?

– Ну як про що? Ти що, музику не чуєш? Про батьківщину – про виноград, про дівчину якусь, про начальника тюрми, я знаю…

– И! Я що тобі – Ілля Рєзнік, так просто в цьому старому автобусі слова придумувати?! Я не вмію так просто в автобусі. Мені треба умови!

– Добре-добре, не галасуй! Умови йому… Тобі не можна умови! Твоя печінка вже не витримує такі умови… Добре, буде інструментальна музика. Без слів.

Автобус зупиняється поряд із будинком, щедро прикрашеним квітами, ялинковими гірляндами, як у нас заведено тут, у Західній Україні. І нічого, що все навколо змінилося, навіть КПРС, купину неопалиму, вічну, і ту розігнали, навіть ОМА турнули, а традиції національні і ритуали дідівські зберігаються та передаються з покоління в покоління. І не на словах. Дивіться самі.

Музиканти беруть інструменти і заходять на подвір’я. Починається робота – водити слона. Не чули такого? То слухайте!..

Отже, робиться це так. Якщо у великих містах всі сідають у машини з обручками та ляльками на капоті, а зараз навіть у карету чи вертоліт, то у нас народ скромний – навіть за нинішніх часів, у двадцять першому столітті, свої лімузини, мерси, лексуси, майбахи вони залишають у гаражах, а під час весілля ходять. Пішки. Простують вони під музику повільно та велично сюди-туди селом. Спершу в супроводі оркестру наречений іде забирати наречену – повели слона селом! А тим часом на подвір’ї нареченої цілий ритуал, це довго описувати – там і надівання фати, і прощання з батьками, а якщо, боронь Боже, пісню заведуть – «Вже бим була їхала, вже бим була йшла, ще своєму тату не дякувала…» І пішла молода поклони роздавати – татові, мамі, брату, сестрі, бабусям, дідусям, сусідам, подругам, порогам, пічці – зараз якось молоді здебільшого вклоняються автономному газовому італійському котлу, а тоді – пічкам, печам або в найбільш заможних будинках батареям і АГВ. Дякують хлібові на столі.