Маріанна Борисівна Гончарова - Там, де ми живемо. Буковинські оповідання

з ослабленою на грудях шнурівкою, що відкривала легку батистову сорочку, закотила очі в екстазі і несамовито била в барабан.

Біля входу до фортеці, поряд із великою декоративною діжкою, розморений сонцем, дрімав дідусь, перебраний на козака. На діжці готичним шрифтом було нашкрябано:

«Продам пчоли і мід».

Жмелик

– Твій син закінчить у тюрмі, – суворо сказала сусідка Елла, коли я повернулася з відрядження. – Ви зовсім не займаєтеся дитиною. Твоя дитина росте, як бур’ян при дорозі. Вчора твій син жорстоко побив хлопчика Рикачевських і нагрубіянив Діні Самохвалець. Сьогодні у дворі всі сусіди це обговорюють. Твоїй дитині заборонять гратися з іншими дітьми. Твоя дитина стане на неправедний шлях, пуститься берега і, рано чи пізно, потрапить у колонію для малолітніх злочинців. І ось тоді-і-і…

Я влетіла у школу, де навчався мій зловмисник, постукала у двері, де було написано «3-А клас» і попросила сина на секунду. І вчителька, золота Світлана Іванівна, котру мій винахідливий хлопчик називав Сметаною Сметанівною за білявість, пишність і білошкірість, лагідно сказала: «Данилко, а до тебе мама прийшла».

Ага, Данилко, думала я, ще той Данилко, ганьба родини моєї Данилко.

До мене вийшов хлопчик, менший за найменшу дівчинку в класі, на зріст як кошик для паперів, зелений такий, у Сметани під столом, і, виходячи з класу, повідомив туди, собі за плече, а до мене мамуся прийшла в школу, ура. А потім задер до мене свою веселу метикувату мармизку.

У мене багата уява, однак я не могла намалювати в ній картину, як цей жучок нападає на хлопчика Рикачевських, що вищий за нього на три голови і старший на чотири роки. Накинувся, добряче його відгамселив і дорогою ще й нагрубіянив тітці Діні, іменитій нашій сусідці тітці Діні.

Тітка Діна Самохвалець – це взагалі окремий цирковий номер. Тітка Діна – це негода, це катастрофа. Тітка Діна Самохвалець – це горючий і вибуховий гібрид асфальтового катка, котрий ґрунтовно вкатує всіх і вся під свої колеса, та сирени цивільної оборони. Є підозра, що в неї десь на животі прироблено кнопку. І достатньо найменшого приводу, щоб тітка Діна Самохвалець, попорпавшись у ґудзиках свого неосяжного халата, тицьнула в неї залізним своїм вказівним пальцем і завелася з півоберта. Коли вона репетує, собаки ховаються в щілини та підвали, коти притискають вуха, птахи падають з неба замертво, у будинках дзвенить скло та люстри, а електрики й сантехніки нашого ЖКГ миттєво пісяються зі страху.

І мій жучок нагрубіянив ось цьому стихійному лихові.

Я сказала йому, такому маленькому і такому об’єктивно симпатичному, Данило Аркадійовичу, – коли я сердита, я і нині так кажу, – Данило Аркадійовичу, сказала я своєму потенційному зекові, майбутньому картяреві, в’язневі та острожнику, – ой, зараз розревуся, так шкода його стало, – є чоловіча розмова! Ходімо в сад.

Він геть перенервував за ті три хвилини, доки трюхикав за мною коридором, потім сходами на шкільне подвір’я, жах. (Ну я ж ідіоткою була тоді ще гіршою, ніж зараз.) А всередині в нього в животі тремтливий заячий хвостик. І на мордочці було все видно, який він знічений.

– Розповідай давай, – всадовила я його перед собою, – навіщо ти відгамселив Рикачевського і нагрубіянив тітці Діні Самохвалець.

Данило винувато змахнув на мене віями, зітхнув глибоко і почав:

– Я… ніс… жмелика… на квіточці.

Скільки житиму, завжди буду пам’ятати, як він це сказав. Він сказав це так, що я зрозуміла, що він ніс на квітці, дбайливо й обережно, акуратно ступаючи, не зводячи очей зі своєї волохатої рудої ноші, він ніс на квітці не просто джмеля, а величезну для себе живу коштовність.

– Я ніс жмелика на квіточці. Я його знайшов у траві, жмелика. Він там гудів. Я хотів його пересадити на вищий кущ, щоб на нього не наступили. Ніс-ніс, ніс-ніс, майже доніс. А тут прибіг Рикачевський і збив жмелика з квітки. На землю… І я нахилився, щоб його підібрати. А Рикачевський засміявся ось так: «Ги-ги-ги!» – і накрив його черевиком своїм. Черевиком, який у нього на нозі. І топтав його, топтав. Топтав тисячу разів. Втоптував його. Жмелика. І жмелик це… І тоді я це… Як дав Рикачевському в носа, щоб він знав. І Рикачевський заревів.

А тітка Діна Самохвалець на лавці розкричалася, що це робиться, га?! Ця дитина Данило тих з другого поверху, він же хуліган який, га?! Він же бандит, він же вбивця який, га?! Ах, негідник який, га?!

А я сказав, тітко Діно Самохвалець, ви самі хуліган, тітко Діно Самохвалець, бандит, убивця і негідник. І потім пішов додому. І був вдома тихий-тихий. А бабуся сказала, що, Данило, йди їсти. А мені хотілося лежати в темряві.

* * *

Ми з ним помовчали трішки, а потім обійнялися. Якщо хто не знає, людину, особливо маленьку, треба обіймати щонайменше сім разів на день. Щонайменше. А краще більше. Це дуже корисно. І тому я обійняла його, а він обійняв мене. А потім я поставила запитання геть якесь неправильне з огляду на педагогіку та виховання.

– Данило, цей Рикачевський, він же такий високий, довгий такий, як же ти дістав до його носа?

І трішки гаркавлячи від хвилювання, Данило пововтузився в моїх руках, підняв до мене обличчя і відповів, злегка дивуючись із моєї некмітливості: