Френк Херберт - Месія Дюни

що я Найдосконаліший Слуга». У такий спосіб Він сплів усіх в Одно, щоб і друг, і ворог могли його вшановувати. Саме з цієї причини й тільки через неї Його Апостоли молилися: «Владико, спаси нас від інших стежок, які Муад’Діб покрив Водами Свого Життя». А ці інші стежки можна собі уявити лише з найбільшою відразою.

З «Явм-ал-дін»[19] («Книги Судного Дня»)

Посланець виявився молодою жінкою. Її обличчя, ім’я та родина були знайомі Чані — так їй вдалося пробратися крізь бар’єр Імперської Безпеки.

Чані лише підтвердила її особу керівникові СБ на ім’я Баннерджі, а той організував зустріч із Муад’Дібом. Баннерджі поклався на інстинкт і запевнення, що батько молодої жінки ще перед джигадом був членом загону імператорських командос-смертників, страшних федайкінів. Інакше він проігнорував би її настійливе запевнення, що звістка призначена лише для вух Муад’Діба.

Вона була, очевидячки, ретельно просвічена й обшукана перед зустріччю в приватному кабінеті Пола. Попри це, Баннерджі супроводжував її: одна рука на ножі, друга — на плечі жінки.

Був уже майже полудень, коли її привели в кімнату, у якій химерно поєдналися пустельно-фрименський побут із розкошами спадкової аристократії. Три стіни були закриті звичними для хайрегу[20] завісами — тонкої роботи гобеленами, оздобленими постатями з фрименської міфології. Натомість четверту стіну займав оглядовий екран, срібно-сіра поверхня якого підіймалася за овальним столиком, на якому перебував єдиний предмет — фрименський пісочний годинник, вбудований в оррері[21]. Цей іксіанський гравімеханізм об’єднував макети обидвох місяців Арракіса в класичній Тріаді Хробака — на одній лінії із сонцем.

Пол, стоячи біля столика, глянув на Баннерджі. Керівник СБ був одним із тих, котрі пройшли службу у фрименській поліції, здобувши свою посаду завдяки власному розуму та випробуваній відданості, хоча, як це підтверджувало його ім’я, він походив із контрабандистів. Був кремезної постави, майже огрядний. Чорне волосся падало на темний мокрий лоб, наче гребінь екзотичного птаха. Його очі були синіми на синьому, завше спокійними — однаково байдуже дивилися на блаженство й муки. Чані та Стілґар йому довіряли. Пол знав, що якщо він накаже Баннерджі негайно задушити дівчину, той так і вчинить.

— Сір, ось дівчина зі звісткою, — промовив Баннерджі. — Міледі Чані казала, що вона попереджала вас.

— Так, — коротко кивнув Пол.

На подив, дівчина не зважала на нього. Її увагу прикувало оррері. Вона була смаглошкірою, середнього зросту, її постать закривала сукня, дорога винно-червона тканина і простий крій якої свідчили про багатство. Синьо-чорне волосся було перев’язане вузькою стрічкою з тканини, яка пасувала до сукні. Сукня приховувала долоні — Пол підозрював, що вони міцно стиснуті. Той самий стиль. Усе, що її стосується, було витримано в одному стилі, включаючи й сукню: останній залишок розкоші, бережений саме для такої миті.

Пол жестом звелів Баннерджі відступити вбік. Той дещо завагався, виконуючи наказ. Тепер дівчина рушила з місця на крок уперед. Рухалася граційно. Попри це, її очі уникали його погляду.

Пол кашлянув.

Тепер дівчина підвела погляд, а її позбавлені білків очі розширилися з належним відтінком благоговіння. Вона мала дивне обличчя з делікатним підборіддям, а у виразі маленьких губ відчувалася стриманість. Очі над скісними вилицями здавалися неприродно великими. Довкола неї витав якийсь смуток, щось вказувало на те, що вона рідко всміхається. Кутики її очей наче були заслані легенькою жовтою поволокою, — може, через подразнення піском, а може, через схильність до семути.

Усе як і має бути.

— Ти просила зустрічі зі мною, — промовив Пол.

Настала мить найвищого випробування дівочої подоби. Скителі відтворив її постать, манери, стать, голос — усе, що міг уловити та засвоїти. Але ж Муад’Діб знав цю жінку із січових днів. Щоправда, вона була тоді дитиною, але однаково в них із Муад’Дібом були спільні спогади. Слід акуратно уникати певних прошарків пам’яті. Це була найскладніша роль, за яку він будь-коли брався.

— Я Лічна, донька Усайма з Берк-аль-Діб.

Коли вона промовляла своє та батькове імена, називала рід, її голос звучав негучно, але впевнено.

Пол кивнув. Тепер він розумів, чому Чані була ошукана. Тембр голосу, геть усе відтворено достеменно. Коли б не його власний бене-ґессеритський вишкіл у розрізненні голосів та не павутина дао, якою оточило його пророче видіння, маска лицепляса могла б увести в оману навіть його.

Завдяки ж тренуванню він помітив певні розбіжності: дівчина видавалася старшою, ніж мала б бути, надміру контролювала голосові зв’язки, шию та рамена тримала трішки не так, як це зробила б фрименська жінка. Були, однак, і напрочуд вдалі нюанси: розкішну сукню заштопано, що відповідало фактичному стану справ… та й риси обличчя скопійовані напрочуд точно. Отже, лицеплясові сподобалася його роль.

— Спочинь у моєму домі, донько Усайма, — проголосив Пол традиційне фрименське привітання. — Ти бажана тут, як вода після пустельного переходу.

Вона ледь помітно розслабилася, будучи, мабуть, задоволена цим очевидним довір’ям.

— Я принесла звістку, — сказала вона.

— Вісник людини — це те саме, що вона сама, — промовив Пол.

Скителі ледь чутно перевів подих. Усе пішло добре, але тепер настав вирішальний момент: слід скерувати Атріда на потрібну дорогу. Він мусить втратити свою фрименську наложницю за обставин, коли винуватим буде лише він сам і ніхто інший. Катастрофа має бути заслугою тільки всемогутнього Муад’Діба. Треба змусити його якнайповніше збагнути своє нещастя, а тоді прийняти тлейлаксанську альтернативу.

— Я дим, що проганяє нічний сон, — промовив Скителі, скориставшись кодовою фразою федайкінів, що означала «я принесла погані звістки».

Пол заледве зберігав спокій. Він почувався оголеним, його душа самотньо блукала в темряві часу, закритого від усіх видінь. Лицепляса прикривав могутній оракул. Полові були відомі лише краєчки цієї ситуації. Він знав тільки, чого він не може зробити. Він не може вбити цього лицепляса. Це прискорило б майбутнє, якого слід уникати за будь-яку ціну. Мусить бути знайдений спосіб, щоб вийти з цієї темряви й вибавитися від цього жахіття.

— Кажи свою звістку, — сказав Пол.

Баннерджі пересунувся так, щоб бачити обличчя дівчини. Здавалося, що вона вперше його зауважила, а її погляд упав на руків’я ножа під долонею СБівця.

— Невинний не вірить у зло, — промовила вона, дивлячись на Баннерджі.

«Аххх, добра робота», — подумав Пол. Саме так сказала б і справжня Лічна. Він відчув миттєвий укол на спомин про справжню доньку Усайма, мертву