Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

як немовля. Крапельки сліз з’явилися біля його очей і миттю перетворилися на тонкі цівки, які почали так швидко стікати зі щоки, що він не встиг їх змахнути.

Увечері того ж таки дня в приміщенні Київської опери пройшов Трудовий конгрес, на який з’їхалося 350 делегатів з усіх кінців У.Н.Р. і З.У.Н.Р. На сцені стояв великий золотистий тризуб і п’ять оксамитових крісел, прикрашених мідними нитками. Вийшло шість директорів — Винниченко, Петлюра, Макаренко[22], Швець[23], Андрієвський[24], Петрушевич[25]. Зала вибухнула оплесками, овації здіймалися в повітря, ніби зграї птахів. Конгрес ухвалив рішення передати владу Директорії до того моменту, поки не буде обрано парламент. Потім має бути створений Кабінет міністрів і обраний прем’єр. Петлюра зі сцени заспокоював: оборона Києва тверда, наче сталь, і Антанта вже висадилася в Одесі — 50-тисячна армія поспішає на допомогу. Ці слова надихнули всіх, тому над головами витав вітер піднесення і надії. Думали, усі думали, що нічого більше поганого не трапиться, а республіка сильна, як ніколи. Після конгресу — розкішний банкет, який мав переконати киян, що все під контролем.

Цей день закінчився пізно. Петлюра сидів у напівпорожній залі з келихом шампанського, стомлено дивився, як офіціанти розносять таці. Прикрашене жовто-блакитними стрічками, свіжими квітами й оксамитовими полотнищами приміщення виглядало святково, навіть незвично для цього часу. Гості майже всі розійшлися, делегати поспішали додому, директори йшли до готелів, а міністри допивали вино й чинно розходилися з дамами. Втома налягла на Симона Васильовича, ніби стопудовий прес, тому він сидів на стільці й згаслим поглядом ковзав по залі. На душі було спокійно. Він ліниво піднімав келих, глибоко видихав, намагаючись уповільнити перебіг цього тягучого, насиченого вечора.

— Симоне Васильовичу, а чому на самоті? — почувся голос.

Петлюра повернув голову — перед ним стояв Олександр Петрович Греков[26], військовий міністр. Зовнішність у нього була доволі примітна — лиса голова з гострою борідкою і сервантесівськими вусами робили його схожим на іспанського кабальєро. Він усміхнувся і став іще дужче схожим на мешканця півдня.

— На тебе чекаю, друже мій, — усміхнувся у відповідь Симон Васильович.

— Правда? Навіщо? — здивувався Олександр Петрович.

— Жартую. Я втомився. Ось збираюся встати й піти додому, — сказав Петлюра.

— Та це, брате, найлегше, що можна зробити в нашій ситуації, — промовив Греков.

— Ну, не так уже все й погано. Київ збережемо, Олександре Петровичу, — продовжив Симон Васильович.

— Ох, не хочу передвіщати грозу, але поміркуй сам: 12 січня більшовики захопили Чернігів, 13 січня — Глухів. Полтаву можуть знову взяти. А на півдні… Господи, не доведи! Отаман Григор’єв не бажає підкорятися наказу Антанти й відходити від Миколаєва та Одеси. Ось-ось — і він збунтується, — пробурчав Греков.

— Але ж прийдуть французи й допоможуть. Ти малюєш занадто темну картинку, — заперечив Петлюра.

— Не темну, а справжню. Щойно сьогодні надійшли відомості, що Антанта підтримуватиме білих, — проскрипів міністр.

— Як же так? Чому не доповіли? — обурився Петлюра.

— Не було змоги. Наші західні друзі виявилися зовсім не друзями, — Олександр Петрович зітхнув.

— Це ж… Не повинно… Як вони могли, — Симон Васильович намагався зібратися з думками.

— Бачиш, я ж розумію, що населенню знати про це не потрібно, бо ми на волосинці від тотальної поразки, — також похмуро промовив Олександр Петрович.

— Східний фронт під командуванням Коновальця повинен вийти на Чернігів і Полтаву, — спробував посперечатися Петлюра.

— Ні, Симоне Васильовичу. Хмари згущуються. Нам залишилося тільки молити Всевишнього, щоб нас не розгромили повністю, — сказав Греков, а відтак розвернувся і пішов.

Петлюра поставив келих на стіл, ошелешено дивився в могутню спину міністра, хотів було гукнути його, та не став. Як же так? Адже здавалося, що все вже буде добре, що з європейською підтримкою вони впораються. Ні, не можна вірити людським чуткам, бо люди суперечливі за своєю суттю. Кожен може базікати, скільки йому заманеться. Симон Васильович не розумів, що йому тепер робити. У напівтемряві, бо світло вже вимкнули, сидів самотній збентежений чоловік, курив, і ледь помітна червона цятка його цигарки розгоралася, а потім повільно гасла.

За п’ять днів Петлюра їхав в автомобілі, який продирався крізь густі снігові замети. Скло в машині все обмерзло. Симон Васильович подмухав на мереживні захололі візерунки паморозі, потер пальцями, поки не з’явився маленький нерівний кружечок. Весь світ виявився замкненим у ньому — широкі київські вулиці змінилися похилим спуском з пагорбів, потім масивними арками Миколаївського ланцюгового моста; ще далі — на Слобідці, уздовж води ліпилися низенькі дерев’яні будиночки з трохи скошеними дахами, схожими на зсунуті шапки. Поодинокі перехожі з’являлися в цій овальності крижаної кірки на склі, миготіли змарнілі фігури старих, що стояли в полі з кривими палицями; дітей, які весело спускаються з горбатого пагорба й кидаються сніжками; жінок, що тягнуться до протоків Дніпра з великими торбами білизни…

Петлюра їхав у Бровари — саме там зосередилися позиції січових