Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

висоту. І тут від командування наказ — відходити, мовляв, це «порушення мінських угод». Попри те, що за кілька днів перед тим сам Президент повторював у якомусь із виступів, що Дебальцеве, згідно з мінськими угодами, мали контролювати ми. Ми зайняли тоді гарну позицію, а вони так перелякалися, що, тікаючи, позалишали всю зброю. В перехватах у них була справжня істерика — вони думали, що ми пішли на Дебальцеве і взяли не один «опорник», а три. І вони почали своєю артою крити своїх же.

«Мурашник» був нашим 5 годин. Тоді все було гарно сплановано, операція була дуже продумана, бойовики не встигали підтягти артилерію, почали переправляти її з-під Авдіївки. Якби в Авдіївці був наказ стріляти, вони б її так і не підвезли. І було б усе чудово. Але нам таки наказали відступити, і ми відійшли.

Під час відходу в мене було семеро поранених, один загинув — боєць Татарчук. Він вийшов тоді, а потім передали, що в нас двоє тяжко поранених. Наш старшина поїхав на МТЛБ їх витягати, бо водій цієї машини відмовився їхати через сильний обстріл. А цей хлопець, Татарчук, був санінструктором, і він повернувся туди рятувати поранених. Його віддали через три дні. Голови не було, вона була просто обвуглена — десь розірвалося зовсім близько біля нього. Була страшенна спека тоді. Ми поїхали в морг його впізнавати. Мама сказала, що в нього татуювання на тілі. До моргу не можна було підійти — такий сморід стояв. Його розкрили — тіло розпухле і черви лазять… Уже неможливо було знайти там якесь татуювання, упізнали лише розгрузку — він у такій ходив. Але тіло було в такому стані, що ніхто не взяв на себе відповідальність підписати акт. Сморід стояв такий, що старшина тільки промокнувши ганчірку бензином і закривши носа, зміг зайти туди. Його лише у вересні за ДНК упізнали. Якби ми тримали висоту, а не відступали, ми б не мали таких втрат…

Довгий час страху не було. Спершу його не було зовсім, бо я вірила в наших. Приїжджаєш на позицію, а там пацани. Ти знаєш, що коли десь голову висунеш куди не треба, тебе по ній стукнуть. Страх почався після «лісу» (операція 54-ї бригади по просуванню позицій 18 грудня 2016 року, коли в ході кількаденних жорстких боїв українська армія зазнала великих втрат. — Авт.). У мене був водій, то він доїжджав до повороту на Світлодарськ і все: «Далі не поїду». А тут ці події… Справжній дурдом.

Потім, 23 січня 2017-го, артилерія накрила місце розташування нашого батальйону. Дуже сильний обстріл був. Забор пробили, машину побило. Я тоді говорила по телефону, то від вибуху відлетіла і навіть не зрозуміла, що сталося.

А 2 лютого загинула Наташа Хоружа. Після смерті Наташі мене, як то кажуть, «накрило». Я повинна була їхати туди, до хлопців, і тоді саме почали крити… І вона загинула. Це вже зараз мені психолог пояснила, чому саме тоді «накрило» — бо загинула дівчинка, мого віку… Тоді зі мною почалось щось таке… Кожен день я почала виїжджати на передову, в найгірші місця. Їздила по найнебезпечніших відрізках. Почала кайфувати від того, що по мені стріляють… Ти не вдягаєш бронежилет, не вдягаєш каску, ти їдеш і отримуєш кайф від того, що тебе ось зараз можуть убити. Страху на той момент уже взагалі не було. Коли тихо було, ставало погано. Кожен день боліла голова, мене «крапали» — контузія.

Мені доводилося дзвонити батькам і повідомляти, що їхня дитина загинула. Ти телефонуєш у військкомат, з’ясовуєш, можуть вони прийти чи ні. Якщо ні — дзвониш сам. Бажано було дзвонити батькові. Перше питання було вже завчене: «Чи є хтось із вами зараз поряд?» Просиш дати трубку тому, хто поряд. Попереджаєш, що зараз буде неприємна новина. Говориш. Далі в трубці крик. Це треба пережити. Просто мовчати, а потім розповідати, що робити далі, що потрібно для похорону.

Часто спочатку кидали трубку. Потім людина приходить до тями і набирає перепитати, чи правда це. Ти відповідаєш іще раз, що так, правда. Головне — не плакати, плакати просто не можна було. Починаєш пояснювати, що робити далі. І починається робота: зібрати, передивитися речі загиблого, упізнати, оформити всі документи, а це дуже багато паперів. Знайти машину, людину, що тіло відвезе, отримати дозвіл на вивіз…

Страшно було, коли перебираєш їхні речі, а вони ще теплі, в когось іще із вогкою грязюкою — тобто він їх ось щойно вдягав, а тепер його нема. А далі розслідування, і ти переживаєш це по другому колу. Особливо тяжко було з Наташею Хоружою. Звикла до хлопців, а тут дівчинку вбили. Прийшли збирати речі, а там м’які іграшки лежать, кофточка, ліфчик, помада, рюкзак маленький…

Потім іще треба проконтролювати, як тіло доїхало на місце, відправити когось на похорон. Я на похорони не їздила, ніколи не їздила. Я пам’ятаю кожного з них, яким я його прийняла, я бачила їх у морзі, але ніколи не бачила у труні. Це зіграло зі мною злий жарт. У морзі я ще не до кінця усвідомлювала, що їх більше немає. Коли звільнилася, я з ними говорила, вони для мене були як живі. Психолог сказав, що я їх для себе не поховала, і це не дає мені спокійно жити. Я постійно думала: що ми зробили не так, що вони загинули? Я поховала так 140 своїх бійців. Постійно звинувачую себе і думаю: що ми зробили не так, що могли зробити, аби вони вижили? Тілом я тут, а думками — там, уся там…

Я постійно спілкуюся з їхніми рідними, батьками. Бували випадки, коли першою реакцією батьків була агресія. Якось один хлопець був тяжко поранений. Ми батькові подзвонили, а він каже: «Це ви винні, це ви допустили, що таке сталося з моїм сином. Ви — командири, ви за нього відповідали». Годину я слухала, що в тому, що сталося, винна я. Хлопець вижив, залишився інвалідом, але вижив. Батько відійшов потім, але, тим не менш, той випадок глибоко засів у мені.