Надія Біла - Крута компанія

І тобі зараз плювати, чи розпухле в тебе обличчя й чи тече з носа. Ти рада, що Каринка прийшла.

— Пробач мені, — знову кажеш ти.

— Це ти мені пробач, — каже Каринка.

Наближається весна. Учора ще гілочки були голими, а сьогодні на них з’явилися чорні родимки — з них скоро полізуть черв’ячки листочків. Ти вже розстібаєш комір куртки і шарф тягнеш униз, хочеться шкірою відчувати тепло. Холод ще не пішов, на вулиці хмари й сльота, але пахне весною, пташки щебечуть, природа прокидається і такі інші дурниці, про які вас примушує писати у творах з української літератури Валентина Дмитрівна.

«Вона була такою хворою, такою хворою!» — вічно ниє вона, жаліючи бідну Лесю. Вкладає лікті на стіл, підборіддя на кулачки і заводить — незалежно від того, кого ви наразі читаєте. А ти дивишся на одну й ту саму фотографію, що кочує з підручника до підручника вже десять років підряд, і думаєш, якою Леся була насправді? Як вона, скажімо, цілувалася?

Ти відволікаєшся від Вальчиних схлипів. Людина вона загалом хороша, але безхребетна, тому її ніхто ніколи не слухає. Усі ховають під підручниками телефони. Вона прекрасно про це знає, але вибирає не помічати. Зате на її уроках ви поводитеся адекватно, і поодинока хвилька шепоту класом якщо й пробіжить, то за секунду вщухне.

Головне, щоб якийсь бовдур не забув вимкнути вібросигнал. Вібрації Валечку дратують. Вона тягне на себе стіл, той із скрипом повзе підлогою, вона піднімається, зачіпає стіл животом, він тремтить і гойдається — на підлогу падає пара книжок, іноді розсипаються листочки самостійних — починається крик і метушня. А ви вже так замучені контрольними, що хочеться тиші й спокою.

Одного разу ти подзвонила Дімі. Тремтіла від страху, думала, що серце застрягне в горлі й ти задихнешся. Він, дякувати Богові, не взяв слухавки. Ти написала йому ще одне сопливе вибачення. Він не відповів. У всіх соцмережах з друзів він тебе видалив.

Ти іноді заходиш на його сторінки. Крім посилань, він нічого не постить, та й ті раз на місяць. Хтось смішно падає в басейн або козел бекає пісеньку та подібні дурощі, які Дімі насправді нецікаві. Тобі здається, що він навмисне закриває від тебе своє життя. Це тебе втішає. Хоча ти не центр всесвіту, і він, імовірно, давно про тебе забув.

«Дімка в нормі, — докладує Карина. — Він іноді з нами тусує. Не думаю, що в нього є хтось серйозний. Тобто Олежа про нього майже не говорить. Може, думає, що я тобі зливаю».

Жодних радощів від Каринчиних слів ти не відчуваєш. Ти зрозуміла, що сама такий огидний троль, як Сотник. І з цим тобі доведеться жити.

«Спитай Дімку, чи може він зі мною зустрітися, — кажеш Карині. — Один раз. Хочу вибачитися». За два тижні ти більше не питаєш. Усе й так зрозуміло.

Ти чекаєш, доки хтось вийде з під’їзду — прочиняться двері, і ти зможеш прошмигнути всередину. Чекаєш довго, а лише восьма вечора. Де ж люди?

Нарешті двері відчиняються, але прошмигнути не виходить, тільки заповзти. І бігти по сходинках ти не можеш. Важелезні ноги-гирі відмовляються тебе нести, а в ліфті до сьомого поверху ти не доїдеш — надто швидко. Бо щойно двері ліфта роз’їдуться, відразу натиснеш на першу кнопку й ухнеш униз. Так і буде.

На п’ятому поверсі ти зупиняєшся й думаєш, чи варто взагалі йти вище, а коли на сьомому тиснеш на кнопку дзвінка і на порозі з’являється його мама, ти розумієш, що ні, не варто було, але вимовляєш крізь серцевий гуркіт:

— Добрий вечір, а Діма вдома? — і дивишся на неї як переляканий на смерть заєць.

У Діминої мами зачіска — збита біла мочалка. Вона дивиться на тебе скептично, уперши руку в бік. Підборіддям, грудьми, круглим животом — усім націлена на тебе, ніби ти сусідка знизу, прийшла лаятися. І якою б обґрунтованою не виявилася твоя скарга, її квадратне жорстке підборіддя стукне тобі по лобі, руки, укутані у ворсистий синій халат, скрутять тебе бубликом і запустять геть зі сходів. І полетиш ти туди, звідки приперлася. Ти бачиш, як її губи, оточені чорними волосками, розкриваються.

— Добрий, бубочко.

Ти приголомшена цією несподіваною добротою.

— А його ще немає. На роботі, — каже вона.

Ти не можеш сховати усмішку, бо відчуваєш таке полегшення! Рот щойно зводило від напруги, тому він радісно тебе слухається, і ти стоїш, усміхаючись як блаженна ідіотка.

Дімина мама дивиться на тебе серйозно, і ти вже збираєшся відкланятися, не буквально, ясна річ, але плечі якось самі по собі складаються підковою:

— A-а, ну, д-добре тоді, — заїкаєшся ти.

— Заходь, бубочко, — раптом каже вона. — Ну ж бо, — вона киває на двері позаду неї, — давай, — наче ти собачка, що повернулася з прогулянки.

Ти покірно дрібочеш за нею. У коридорі перед квартирою тісно: біля однієї стіни поличка із взуттям, біля іншої скупчилися дошки, вкриті темним лаком — вони майже сягають стелі, схожі на крила літака. Ти розумієш, що це розібрана шафа.

Двері пофарбовано в бордовий. Ти таких вхідних ще ніколи не бачила: дивного розміру — якісь замалі, тонкі, наче фанерні — не до квартири двері, а ніби до сараю десь на дачі. За ними темний передпокій, але через щілину наступних, нормальних, оббитих дерматином дверей, просочується далеке світло.

І якось дивно пахне — не лікарнею, як