Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

Жінку приголомшило нове страшне відкриття.

— Повірити не можу! — вигукнула вона.

А Євген, цей недавній студент, на її думку, розмірковував так, наче йому було всі сорок.

— Не чекай вдячності, адже ти віддала йому частку свого життя добровільно, — жорстко вимовив Євген, остаточно ставлячи хрест на її ілюзіях.

— Боже мій! — гірко прошептала Діна. — А якби він і справді був моїм сином, що б я відчула тоді?

Москва зустріла головоломкою автострад, гуркотом метро і навалою передноворічних гостей. Новоприбулі пірнули в натовп, щоби віддатися коловерті метрополітену, й не минуло години, як дісталися квартири, де на них чекали. Євген мав щасливу нагоду скористатися гостинністю подруг, проте потай розраховував на інший притулок. Ледь обігрівшись домашнім теплом, хлопець набрав телефонний номер Косенка.

— Він за кордоном, — відповіли на тім кінці. — Назвіть себе, я передам, що ви дзвонили.

За півгодини зателефонував В’ячеслав і заспівав у слухавку:

— З наступаючим! Вітаю тебе з Токіо.

Там проходило довгоочікуване гастрольне турне гурту «Мантри». У Косенка був щасливий голос, мабуть, йому хотілося, щоб усі навкруги відчували себе щасливими. Аби якось допомогти землякові, хлопець порадив пошукати Жанну на репетиційній базі гурту, в якому та співала. Туди діставалися електричкою, що йшла у східному напрямку до найближчого містечка. Женя докладно записав маршрут, сподіваючись, що колись матиме нагоду віддячити Славкові з «Мантр». За годину Чубенко вже стояв посеред холу порожнього будинку культури і допитувався в чергової, коли зможе побачити солістку гурту «Віват».

— Та вона тут не одна така. Їх багато… Вам якої треба — чорнявої, білявої, рудої? — знехотя озвалася жінка.

Євген докладно описав дівчину.

— А-а, ця… Буває тут і така. Онде на сцені їхня апаратура. Але останніми днями не видно щось вашої Мальони. — Жінка з цікавістю глянула хлопцеві у вічі. — Якщо хочете — залиште записку. Я передам.

Євген видер з нотатника аркуш і настрочив: «Шановна Жанно Григорівно! Я маю для Вас цікаву інформацію. Пробуду в Москві кілька днів. Зателефонуйте мені за номером…» — і, не вагаючись, вписав квартирний телефон Діниної подруги.

Настрій у нього покращав. Доволі бадьоро він дістався до Жанниного батька, Григорія Васильовича. Звісно, приходити без попередження не годилось, але Євген сподівався, що екс-генерал пригадає, як колись катав їх із Жанною на своєму «Порше».

Двері відчинила висока, м’язиста жінка у фартушку, зі слідами косметичної маски на обличчі. На кухні щось смажилося. До Нового року залишалося небагато часу.

— Вам кого?

У передпокій визирнув господар. Женя не дуже сподівався, що його впізнають, проте господар на мить примружив очі, розглядаючи його, й нарешті вигукнув:

— Женя? — розкрив обійми. — Ходи-но сюди!

Його запросили до кімнати, налили чарку. На столі миттю з’явилися щойно вийняті з духовки пиріжки, яким зголоднілий Євген зрадів. Але те, що було потім, його протверезило.

— Вам подобається наша Жанна? — посміхнулася генеральша.

Євгена покоробив тон, яким вона це сказала.

— Гм… А вам хіба ні? — він глянув жінці у вічі.

Чоловік із дружиною перезирнулися. Григорій Васильович знав, що дочка кілька місяців провела в домі Чубенка, але оминув цю тему. На прохання допомогти розшукати Жанну екс-генерал відповів досить обережно:

— Я сам їй зателефоную. Залиш свій номер, вона зв’яжеться.

За годину до зустрічі Нового року Євген почув у слухавці голос коханої.

— Агов, земляче! Ти мене добре чуєш? — інтонація та галас, на тлі якого Жанна говорила, свідчили про доволі бурхливе прощання зі старим роком. — Приїжджай-но у джаз-кафе на Тверській. Ми сидимо тут компанією.

Здригнулися дзвіночки на вхідних дверях. На Євгена війнуло ситим димком шашлику, п’яним гомоном розігрітого кафе. На естраді грав гурт. З-поміж решти музикантів виділявся бас-гітарист. У променях прожектора він у своїх шкіряних штанях і яскравій блузі скидався на посланця самого сатани.

— Овва, хто до нас завітав! Гість із Києва, з благословенного краю, де всі їдять сало і запивають горілкою. Штрафну йому! — загукав з-за столу бородатий здоровань в окулярах.

Жанна ляснула бороданя серветкою по руці з наповненою чаркою.

— Облиш хлопця!

Це безвідмовно спрацювало. Увага сусіда по столу переключилася на скатертину, де утворилось озерце розхлюпаноїгорілки.

— Олександр, кочегар, — подав Чубенкові руку інтелігентний чоловік середніх років, який сидів поряд із дівчиною.

— Не вір йому, він — геніальний автор пісень! — знову зарепетував той, що був в окулярах.

— Заспокойся, Юро, — штурхнула його в плече Жанна. — А ти, Женько, не бійся цього ведмедя, він не злий…

Женя сів за стіл навпроти дівчини. У хисткому осонні свічок розгледів її якийсь неприродний вигляд… Лялькові риси бездоганного личка спотворював чудернацький макіяж. Чимось вона нагадувала Мальвіну… Тільки не цією сукнею — надто глибоко декольтованою, затягнутою в талії.

Музиканти оголосили перерву. Бас-гітарист підійшов до офіціантів і пошепотівся з ними, по тому приєднався до компанії. «Старий Кость» — так до нього зверталися й поводилися, ніби з головним у зібранні.

— Привітаймо Жанну! — вигукнув Костянтин, підносячи келих з шампанським. — Сьогодні її офіційно зараховано як солістку до гурту «Віват». Драйвовий голос маєш, люба!

Жанну по черзі розцілували. З’явилась офіціантка з тацею морозива і вигадливими коктейлями, що розбризкували бенгальські вогні.

— Ура! — незграйно загукали кавалери.

Настав Новий рік. Товариство заповзято сперечалося, наче вирішувало невідкладне питання. Двоє намагалися з’ясовувати, якої долі чекати рок-музикантам у цій країні, де можновладці привселюдно признаються в любові до «Бітлів».

— Рок і Кремль, вони як масло і сандвіч. Рок — це те, що грають у Кремлі. Усе, кранти! — прорік бородань, скрушно хитаючи головою.

Про