Тамара Крюкова - Чаклунка з останньої парти

немов підмінили. У кабінеті директора Липочка була тихіша від води, нижча від трави. Класна керівниця привела до класу втілену скромність і слухняність. Спочатку Кіра Миколаївна сприйняла в багнети новину, що їй у клас додадуть ще одну ученицю, але, дивлячись на боязку, тиху дівчинку, вона вирішила, що та не завдасть особливого клопоту. Проте, як мовиться, не все те золото, що світиться.

Коли вчителька завела Липочку до класу і тридцять пар очей, вивчаючи, втупилися в новеньку, дівчинці стало якось ніяково. Вона відшукала поглядом Васю. Він підбадьорююче кивнув. Відчуття, що вона тут не самотня, додало Липочці сміливості.

Кіра Миколаївна познайомила:

— Діти, це наша нова учениця Липа.

— Вона що, липова? — хихикнув хтось із хлопців. Класом прокотився смішок.

— Ні, я справжня. Мене так назвали, бо я народилася в липні. Але бабуся говорить, що до цього імені мені ще треба дорости, тому звіть мене просто Липочка, — пояснила дівчинка і широко посміхнулася.

Посмішка в неї була заразлива, а безпосередність, з якою вона трималася, підкуповувала. Новенька відразу всім сподобалася. Діти теж заусміхалися.

— Я ціную твій гумор. Гаразд. Хай буде Липочка, — стримано сказала Кіра Миколаївна. — З однокласниками ти познайомишся на перерві. А зараз сідай за третю парту до Свєти Неверової.

Липочка помотала головою.

— Якщо Свєта не образиться, я сяду з Васею. Просто я вперше в школі, все таке незвичне, а його я знаю. Так мені буде спокійніше.

Не чекаючи дозволу, вона всілася за останню парту.

— У школі заведено робити не те, що хочеться, а те, що велять, — сказала Кіра Миколаївна.

— Чому? — щиро здивувалася дівчинка. — Бабуся каже, що треба слухати свого серця і робити, що душі хочеться. Головне, аби це не заважало іншим.

— Ось тому ти й повинна слухати вчителя. Роби, як усі,— відрізала класна дама з погано приховуваним роздратуванням.

Нова учениця загрожувала бути ще більшою болячкою, ніж Єрмолаєв. Кіра Миколаївна кляла долю з того самого дня, коли вперше пішла працювати до школи. Усі найгірші класи і проблемні діти чомусь діставалися їй.

— Та всі ж не можуть сидіти за третьою партою, — розважливо зауважила Липочка і, наслідуючи бабусю, додала: — Будьте логічні.

— Ти прийшла сюди розумувати? — скипіла літераторка.

— А для чого ж іще? Мені й бабуся сказала: «Будь розумницею і не пустуй».

Після цих слів клас чомусь дуже зрадів і зайшовся реготом, зате вчителька розсердилася і почервоніла так, ніби її ось-ось уразить параліч. Єдиний, хто зберіг незворушність, був Едик Веркін. Невідомо, що його надихнуло, чи то слова Липочки, чи то вигляд учительки, але він дістав зошит і став зосереджено строчити продовження роману «Кілер проти мерця».

Липочка розгубилася. Вона не знала, як догодити всім. Вася смикнув її за рукав і прошепотів:

— Вибачся.

— За що? — не зрозуміла дівчинка.

— Тоді просто мовчи.

Судячи з його тону, до поради слід було прислухатися. У цьому світі було багато речей, які неможливо було пояснити. Їх треба було приймати, і все. Липочка сказала:

— Вибачте, я краще помовчу.

— Авжеж, так справді буде краще, — сердито сказала літераторка.

Коли всі заспокоїлися, потягнувся урок, прісний і нескінченний, як жуйка, яку жували добу. Липочка з першої ж години переконалася, що в школі заборон куди більше, ніж у бабусі. Не можна було розмовляти, крутитися, дивитися у вікно. Вчителька нічого не знала. Замість учити, вона чіплялася до учнів з питаннями про якогось Геракла. Хтось допомагав їй заповнити прогалини в освіті, а хтось і сам знав не більше за неї. Загалом, суцільна каша. Під кінець уроку Липочка засумнівалася, що вчинила правильно, коли вирішила прийти в школу.

Після літератури йшла інформатика. Липочка піднеслася духом. До цього часу вона непогано орієнтувалася в комп'ютері і освоїла Windows, Photoshop та Outlook. Знання новенької порадували В'ячеслава Анатолійовича, який викладав основи комп'ютерної грамотності. Він схвально сказав:

— Молодець! Ти пішла далеко вперед. Хотів би я познайомитися з твоїм учителем.

— Мене Вася навчив, — Липочка кивнула на Єрмолаєва.

— Ціную твій гумор, — посміхнувся інформатик.

«Чому всіх заклинює на гуморі?» — здивувалася дівчинка, а вчитель вів далі:

— У Єрмолаєва є чого повчитися. Де кнопка вмикання комп'ютера, він засвоїв. Еге ж, Білл Ґейтс?

Вася пустив шпильку В'ячеслава Анатолійовича повз вуха. У нього в голові не вкладалося, звідки в Липочки такі знання. Він навіть засумнівався, що кілька днів тому вона побачила комп'ютер уперше.