Сергій Вікторович Покровський - Селище на озері

class="book">За Ойху, що простував до річки, стежили пильно. Коли Ойху та його жовтолиці супутники зникли в кущах, за запоною почувся приглушений жіночий сміх, і запона опустилася.

За мить від узлісся долинув протяглий свист, і на стежку вийшло двоє чоловіків. Менший, то був Алдай, ступав попереду, за ним ішов високий і стрункий юнак із списом у руках.

Це був Уомі. Обидва простували до спорудженого на палях житла Ойху.

Подорожні підійшли до хижі, і хлопець свиснув удруге.

З хижі ніхто не з'являвся.

— Нема його,— мовив Алдай.— Іди, Уомі, Ойху велів іти.

Уомі ступив на сходні. За запоною хтось скрикнув і затупотів босими ногами.

Уомі завагався на мить. Чому охопив його дивний острах і він нерішуче дивиться на спущену запону? Хіба не він сміливо ходив на ведмедя, не він безстрашно бився з п'ятьма суамінтами?

— Я піду,— сказав хлопець.— А ти прислухайся, вона гукне.

Лишившись на самоті, Уомі вслухався в тишу, що здавалася йому нестерпною.

В хижі знову почулися чиїсь кроки, і знову все стихло. Голова Уомі йшла обертом, як тоді, уві сні, коли він бачив Краплю.

Минуло ще кілька хвилин, і всередині хижі почулися дивні звуки — чи то стриманий сміх, чи ридання.

Одним махом Уомі вилетів на поміст і відкинув запону, що затуляла вхід...

Хижа здалася йому низькою й темною. Світло проникало тільки через вхідний отвір.

Після яскравого сонця надворі Уомі ледь розрізнив те, що його оточувало: звірині черепи, розвішані на стінах, гіллясті оленячі роги, велетенські глиняні посудини по кутках хижі. Дивним йому здалося, що він, Уомі, стоїть у самісінькому лігві страшного чаклуна і що десь поряд ховається та, задля якої він рвався сюди, на край світу,— дівчина, якою він снив, таємнича наречена, що являлася йому в нічних видіннях!

Уомі стояв непорушно, і серед тиші, що панувала навколо, він почув чиєсь дихання і шурхіт одежі за хутряною перегородкою. Мовчанка гнітила його. Він рішуче ступив уперед і відкинув завісу.

Тепер він опинився якраз посередині хижі; тут палало вогнище, через димовий отвір падало денне світло. Одразу Уомі побачив жінку в довгій білій безрукавці. Вона забилася в куток обличчям до стіни, голова її була замотана в сіру рисячу шкуру.

Уомі підступив ближче, притулив до стіни свого списа і простяг до жінки руки.

— Крапле! — сказав він.— Уомі прийшов до тебе на край світу. Ти кликала його уві сні. Повернися ж до мене, відкрий обличчя! Скажи своє справжнє ім'я!

— Іди геть! — почувся з-під рисячого хутра якийсь гугнявий, неприємний голос.— Тікай! Він уб'є... Він уб'є тебе й мене. Тікай, він скоро повернеться!

— Ойху не вб'є Уомі. Він візьме за тебе викуп. Він сам велів мені прийти. Ойху віддасть тебе,— відповів Уомі.

— Не вір Ойху! Він обдурить. Візьме викуп, а потім уб’є...

— Не бійся! Він цього не зробить. Відтули тільки обличчя, і тоді вже ніхто тебе не відніме.

— Іди, іди! — благала жінка, та раптом, повернувшись до нього, скинула хутряне покривало.

Уомі опустив руки.

Він побачив округле, щокате обличчя. Чорне волосся жінки було заплетене в тоненькі косички, що звисали на плечі. Жінка зніяковіло всміхалася, але усмішка та аж ніяк не прикрашала гладке, масне обличчя.

Уомі перехопив її дивний погляд — погляд рабині, яка смертельно боїться господаря. Щоки жінки були нафарбовані, вся вона була схожа на велику ляльку, і моторошно було бачити, як ця лялька ворушиться, усміхається.

Уомі на мить заціпенів. Так ось яка вона, ця дівчина, задля якої він їхав на край світу! Ось кого він хотів назвати своєю нареченою! Невже ж це її душа прилітала до нього аж в Ку-Піо-Су?

Думки вирували в його мозку.

«Не вона! Не вона!» —хотілося крикнути йому, і в уяві з незвичайною чіткістю постав образ тієї, справжньої, яка йому снилася.

Усе в неї було інакшим: тонке обличчя, лагідні голубі очі, ніжні уста і світле, наче солома, волосся.

«Та, що снилася, була така, як Кунья,— блискавкою сяйнула думка.— Точнісінько як Кунья! А ця...»

— Уомі,— прошепотіла жінка,— приходь опівночі. Я впущу тебе. Ти вб'єш його сонного. І тоді Нінда — твоя наречена.

Уомі відсахнувся, коли Нінда простягла до нього свої товсті руки. Ненароком він зачепив притулений до стіни спис, і той з гуркотом упав на підлогу.

Нінда злякано зашепотіла:

— Ой, це він! Іде, іде! Тікай, Уомі! Ховайся!

Лице її пополотніло, вона кинулася в куток, де великою купою лежали хутра — щедрі дари клієнтів Ойху,— і почала залазити в ті хутра, наче миша, що ховається в нору.

Уомі здригнувся від огиди і, не піднявши навіть списа, що валявся на підлозі, прожогом вибіг з хижі.

Відчай душив Уомі від згадки про втрачену надію, якою він жив цілий рік, а гнів — коли він думав про ошуканця, що насміявся з його довірливості.

Він на мить зупинився край помосту, осліплений яскравим сонцем. Прикривши долонею очі, Уомі поглянув у далечінь і несподівано на стежці, що вела до Чорної річки, побачив людину. Очі Уомі не могли помилитися: то був Ойху.

«Брехун!» — хотілося крикнути Уомі, і він крикнув би, якби Ойху був ближче.

Він витяг свого бронзового ножа, якого хотів було сьогодні віддати чаклунові, і торкнувся пальцем леза. Швидко збіг униз сходнями й пішов назустріч Ойху. Юнак боявся тільки одного — щоб Ойху не помітив його зарані й не сховався.

Але прикидатися, удавати байдужого Уомі не вмів. Він гарячково стискав у руці чарівний кинджал і майже біг стежкою.

Чаклун був не один, за ним ішло четверо жовтолицих: маленьких, присадкуватих, їх майже не