Сергій Вікторович Покровський - Селище на озері

Вона повільно підійшла до куреня, обережно зазирнула всередину. На розстеленій шкурі спав Ходжа. Та він же не їздив з ними. Більше нікого не було.

Там, скраю, стоїть ще один курінь. Але туди вона нізащо не піде. Вона тільки здалеку погляне.

Кунья стояла як уві сні. Проте їй тільки здавалося, що вона стоїть, бо ноги її мимохіть рухалися. Вона ніяк не могла зрозуміти, яким чином опинилася біля куреня Уомі. Дівчина ледь не скрикнула, помітивши, що стоїть перед входом. Хотіла втекти, та ноги не слухалися. Нахилившись, вона зазирнула в нічим не затулений отвір.

В курені було порожньо. Долі валялася зброя. Стояли прихилені до стіни списи, на ведмежій шкурі лежав великий дубовий лук і жмут зв'язаних ремінцем стріл. Це був лук Уомі.

Заточуючись, Кунья пішла геть. В душі дівчини була така ж порожнеча, як і в курені.

Тепер Кунья не знала, куди йти, але все-таки йшла. Ступала ніби в якомусь забутті, не усвідомлюючи, що чинить. Повернула до річки й пішла стежиною, що в'юнилася вздовж порослого осокою берега.

В голові їй паморочилося від сонячного мерехтіння річки, що спалахувала мільйонами блискіток. Як довго йшла, вона не знала, і зупинилася тільки край густого узлісся. Стежка повертала круто вниз на піщану обмілину. На піску чітко вимальовувалися свіжі людські сліди.

Кунья уважно придивилася до них. Сліди вели до води, по той бік вузенької річки на піску були ті ж самі сліди.

Отже, це брід. Тут переходять річку.

Кунья постояла ще трохи, потім скинула з себе білу горностаєву безрукавку — єдину одежину, що була на ній. Хутенько згорнувши безрукавку, вона поклала її собі на голову й забрела у воду. На середині річки вода сягала майже по плечі, але Кунья брела далі. Незабаром стало мілкіше, і дівчина вийшла на пісок.

Тут вона одяглася й боязко огледілась довкола. Куди це вона заблукала? Що робитиме тут? Куди далі піде?

Піщана обмілина оточена густим верболозом. Вище пішла вільшина, а ще вище — берези. За ними вже нічого не було видно. Тільки в одному місці крізь хащі пролягала вузенька стежка, і на вологому грунті чітко вимальовувалися сліди.

Куньї стало страшно. Ні, треба вертатися. Вона піде до Гунди й чекатиме, аж поки вони приїдуть. Може, все скінчиться щасливо. Вона тільки трохи зігріється й піде назад. Сонце вже почало припікати. Примостившись на трав'янистій купині, підперши рукою підборіддя, дівчина замислилася.

Враз щось зашелестіло в кущах. Кунья злякано підхопилася й побігла до річки, та було пізно: двоє чоловіків із списами в руках бігли їй навперейми. Дівчина кинулася назад до стежки, але й звідти на неї дивилося гладке усміхнене обличчя. Кунья майнула через зарості, але чиїсь дужі руки схопили її й підняли в повітря.

Чоловік перекинув дівчину через плече, наче мішок, і, голосно регочучи, пішов до річки. Перелякана Кунья опинилася в оточенні чотирьох чоловіків. Всі вони були кремезні, жовтолиці, з вузенькими очицями. Одягнені в широку, наче лантух, хутряну одежу, з прорізом для голови. Троє тримали в руках списи, четвертий був з веслами.

Звідки вони взялися?

Усі четверо голосно розмовляли, але Кунья нічого не розуміла, так швидко вони торохтіли. І сміялися якось уривчасто, неприємно.

Один із чоловіків заклав у рота два пальці й пронизливо свиснув. Поблизу хтось свиснув у відповідь, і за хвилину з-за повороту річки вигулькнуло два довгих вузьких човни.

Жовтолиций, що досі тримав Кунью, поставив її на землю.

— Гарна дівчина! — сказав він зрозумілою Куньї мовою, хоча й з якимсь дивним акцентом.— Дівчино, ти любитимеш мене?

Та раптом найогрядніший з чоловіків, у волоссі якого стирчало два лебединих пера, сердито закричав, затупав ногами, і всі інші одразу ж притихли. Кунья зрозуміла, що це — найстарший.

— Моя дівчина! — сказав гладкий і почав підштовхувати її до човна.

Кунья рвонулася й з криком стрибнула у воду, та старший одразу ж наздогнав й витяг її за волосся. Жовтолиці скрутили їй руки і кинули на дно човна. Дівчина пручалася й лементувала, аж поки її зв'язали й заткнули рота чимось м'яким.

Вранці Ойху покликав Алдая, п'ятнадцятирічного хлопця, сина однієї з своїх численних дружин. Алдай примчав, наче вітер. Він добре знав круту батькову вдачу: на його поклик треба було з'являтися ту ж мить. Ойху наказав хлопцеві піти на мис Ідолів і діждатися там Уомі. Суворо звелівши, що говорити і як діяти, Ойху повернувся до своєї хижі і ліг відпочити.

Прокинувся чаклун від якогось настирливого грюкання. Били палицею по колодах, що на них височів поміст.

Ойху невдоволено відхилив запону над входом:

— Хто там?

У відповідь знову почувся грюкіт.

Внизу, на землі, стояло троє жовтолицих; гладкий, вилицюватий, з двома лебединими перами у волоссі, стукотів руків'ям списа по ялиновій колоді.

— Хто там грюкає? — сердито крикнув Ойху.

— Узун.

— Чого прийшов?

— Дарувати.

— А що там таке? — запитав Ойху лагідніше.

— Дівчину впіймав,— вищирив Узун білі гострі зуби.— Узун хоче дівчину дарувати!

— Звідки взяв?

— Вона біля річки сиділа. Гарна дівчина!—зацмокав язиком Узун.

— Веди,— мовив Ойху і зайшовся тоненьким сміхом.

— Добре. Тільки зроби так, щоб звіра більше стало. Зовсім погані влови. Мало звірини в лісі. Голодуватимемо.

— Це можна!

Узун крекнув і зацмокав язиком, розхвалюючи свій «подарунок».

— Ну йди, йди! Сам побачу.

Ойху схопив довгу палицю і почав спускатися хиткими східцями вниз. Коли кроки його стихли, хутряна запона в хижі гойднулася, промайнуло біле жіноче обличчя. Потім маленька жіноча рука одсунула запону, і у щілині блиснули, як ніч, чорні очі, а з-під хутряної завіси висунулася нога.