Панас Мирний - Повiя

- Гей, ти, дiвко! Дiвко! - донiсся знадвору Карпiв голос. - Куди се?

- Прощайте! Пiду, - одгукувалась Христя.

- Бач - добра: матiр покинула, а сама навдьори!

- Хто се? - спиталася Прiська, дослухаючись.

- Карпо йде. Видно, стрiвся з Христею. Незабаром i Карпо увiйшов, несучи в руках клунок.

- Здрастуйте в хату! - привiтався вiн.

- Здоров, Карпе!

- Оце стрiв вашу, побiгла кудись. Рада, що вирвалась…

- То вона до Горпини. Молода… бажаеться усiх зразу оббiгати, - одказала мати.

- А я вам гостинцi принiс. Хазяйка кланялась i гостинця передала. Очi у Прiськи заграли, побачивши високу бiлу булку i пухку паляницю. Поцiлувавши, вона прийняла хлiб з рук Карпових i положила на столi.

- Бач, як у городi печуть; у нас так не вмiють, - хвалила Одарка, розглядаючи булку.

- Коло того ходять - одно дiло знають. Нам як не приходиться того хлiба їсти, то й пекти не навчились, - одказала Прiська.

- Чого ж воно так: як городянам, то, небiйсь, i булка, а нам - чорний хлiб з остюками? - спитала Одарка.

- Так воно вже завелося: город усе краще собi бере. При сiм словi Одарка глибоко зiтхнула.

- Пани та багачi! - нешвидко додала вона до свого зiтхання. її нiхто не пiддержав. Карпо повернув розмову на iншу рiч: вiн почав розказувати про поїздку, про хлiб, про город, про Христину хазяйку.

- Ще й хвалити бога, що Христi так лучилося, - зовсiм-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рiдна мати!

Чималу годину знов прогуторили на сю рiч. I серце, i важкi Прiсьчинi думки угамувалися. Серце перестало щемiти; важкi думки розтiкалися, зникали, заспокоєнi тихими надiями, розщотами, розпологами… Слава богу, що Христi добре… Хазяйка обiцяє грошi вiддати… Вiддасть - спасибi їй! - Христi новий убiр буде; бо в неї хоч одежинка i є, та лишню мати - все краще. А й не вiддасть - хiба не все рiвно?.. Пропаде пiвроку служби, то хiба i так не пропадає?

"Пiвроку, - думає Прiська, прилягаючи спочити, коли пiшли Карпо й Одарка. - Уже ж поб'юся, покрiплюся того пiвроку… А там знову заживу З нею… Знову… Може, знайдеться хто… Невже вона така безталанна?.. I красою i здоров'ячком бог не обiйшов - хiба от долею…"

Старiй матерi не спалося. Доччина доля, образи людськi, свої злиднi та недостачi ворочали її з боку на бiк, гнали сон i спокiй далеко вiд неї.

Де ж дочка повертається, поки мати такi важкi гадки дума?

Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра не вгаває нi на хвилину. Горпина розказує Христi про село, про знайомих дiвчат, парубкiв, що де скоїлося, про кого яка чутка пiшла - все викладає подруга подрузi, маленевеличке iз-за нiгтя видирає та викладає… Передала за Ївгу, що позивала Тимофiя, про Тимофiеву журбу; про те, як раз Тимофiй, стрiвши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга - вiн би присилав старостiв до неї!.. Про Федора, що спершу дурiв та й тепер ще не прийшов у себе… "Все згадує тебе та, згадуючи, плаче… Ти таки його в себе навсправжки закохала!"

Христя слухає таємну розмову подруги - i серце її неспокiйно б'ється. Недавнє життя, вiд котрого одiрвали її, хвилею плеснуло на неї… Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачiпає її серце, будить думки…

- А знаєш?.. Менi шкода його, - зiтхнувши, сказала Христя.

- Кого?

- Федора. Вiн гарний парубок. Вiн буде кращий i вiд Тимофiя, i вiд їх усiх. Тi тiльки гострi на язик, а се - плохий, мовчазливий… От за кого виходь, Горпино, - не каятимешся.

- Отаке! На тобi, небоже, що менi негоже! - закопиливши губу, одказала Горпина. - А чому ж ти не виходиш?

- Я - друга рiч. Мене його батько не хоче за невiстку мати.

- А мене вiзьме? Он вiн шука багачки. Дума, десь дурну знайде… Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи менi про город. Як там у вас? - забиває баки Горпина. - Бачила Марину? Як там вона? Зовсiм городянкою стала. На село i не загляне нiколи.

- Не бачила. Нiколи було довiдатися, де вона i як вона.

Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна, хазяйку.

Подруга теж нiчого не втаїла перед подругою i розказала, яка їй притичина була з хазяїном.

Пореготалися тепер удвох з того, що колись до слiз доводило.

- Тобi таки вдає на те кохання! - додала, регочучи, Горпина, зависливо глянувши на подругу.

- Бажаю й тобi так! - одказала Христя.

- Не хочу, не треба! - затрiпала руками та. - Старий, жонатий та буде цiлувати? Цур йому! пек йому! осина йому! - i червонiючи, як той сап'янець, Горпина реготалася.

А Христя ще почала перекривляти п'яного Загнибiду. Горпина аж за живiт береться та регоче, а в Христi - очi грають, смiх та жарти не сходять з язика.

Iшла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечерi, - так забалакалася з подругою. Сонце сiло; захiд горiв червоним вогнем; небо потемнiло; понад селом розiслалася вечiрня тiнь. По улицях, грузько ступаючи, верталася скотина додому: бiгли свинi, овечата. З дворiв доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм загомонiло-заметушилося. I яким радiсним, давно чувалим здається Христi той сiльський гомiн!.. Як у лiтню спеку, на безводдi, надибавши невеличку течiю бiгучої води в глухому ярку, припадає чоловiк до неї, щоб загасити свою пекучу згагу, так Христя з згагою прислухалася до того вечiрнього клекоту… Зяайоме та рiдне вiтало її любим привiтом, чарувало несподiваним чаром!

Виходячи з улицi, коло цвинтаря запримiтила Христя парубочу постать. Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або, загубивши що - вiдшукував. Христя придивилася. Знайома хода, одежа трохи в примiтку, а парубок наче незнайомий. Хто б то се?.. Його гостре схудле лице нагадувало колишнє обличчя Федорове. Невже вiн?..

- Федоре! - не здержалась Христя.

Парубок наче злякався: струснувсь, пiдвiв голову; подивився i, похнюпившись, знову повагом почвалав улицею.

"Не пiзнав", - подумала Христя, повертаючи додому. Якась тиха досада пiдкралася до її серця - i ущипнула… "Та невже я обiзналася? Нi, нi, Федiр, то - вiн. Тiльки що сталося з ним? Ще нiколи не доводилося бачити менi його такого… Змарнiв, опустивсь!.." Цiлу дорогу клопотали Христину голову думки про Федора.

Коло свого двору стрiла матiр.

- Оце так! На часок пiшла, а проходила до вечора, - з докором стрiла її мати.

Христю обняла ще бiльша