Василь Барка - Жовтий князь

віддалеки; потім посилився так, що хлібороби-тіні повернули обличчя йому назустріч. То йшов незнайомець, певно, з котрогось сусіднього села: середніх літ мужчина, сірувато-блідий, ніби вапняна маска, з небритими щоками і скуйовдженою головою; без шапки і босий. Очі теж біліють, повні недужою, мов кипучою, збудженістю. На ньому розідрана сорочка, стемніла від непрання, — самі постріли з неї, що держаться, бо зверху навинуто цепи: і прямо через плечі, і впоперек через груди, живіт і крижі і до полатаних колін, як також навхрест по грудях. Облягли його, вкривши і звисши разом з рамтинами від полотна.

Він не дивився на сторони, але з гіпнотичною діловитістю обторкував довгастий ящик, виліплений із снігу. Обережно проносив його між примерлими хліборобами, то бурмочучи сам собі в наведенні, то підспівуючи і підводячи голос до врочистого тону або скоромовне читаючи щось, як віршик.

Мирон Данилович зблизька побачив: то — подобизна труни в руках божевільного; як модель. Ідучи, чоловік тримає річ перед собою, — здається, зобов'язаний комусь її скоро доставити. Перевіряє, чи віко справно підходить.

Всі, хто був там, гляділи на одягнутого в залізо і ждали, що далі буде.

А він кроком зайнятого чоловіка підійшов до варти, виставив сніговий гробик наперед і почав проказувати рівно, як речення до подарунку:

Заразар — заказар

наварив цепів,

празник пошив,

на кості надів,

рудою запив,

ой-ой-о-о-й!

Заразар — заказар,

кому на, кому ні,

 кому труна, кому сніг

ой-ой-ой!

Вартові і їх начальство, що виступили слухати причинного, вмить обтемніли на лицях і схопились бити його лозинами, спершу по плечах і спині, від чого залізо задзвеніло, а потім по голові. Але він тримав свій гробик і, розкривши, просив:

— Сюди всипте! Борошна: для діток…

Декілька гвинтівочників кинулись на нього і потягли в двір, підохочуючи прикладами, — так його, дзвенющого з побиття, шарпко потягнено в двір і вштовхнуто в якісь дальні двері, що наполовину входили під грунт.

— Просвітив орду! — озвавсь один з кволих, що прилягли на сніг.

Відходив додому Катранник, і тривога тінила, болісна і чорна, мов північна туча, з якої невидимі вістря пронизували душу, мучачи погрозою.

Нічого не придумаєш. Пропадай — і годі!.. Біля крайніх хат, звернувши круто, пішов навпростець по вузькому сліду. Сутеніло. Біля глиняної стіни, що одна зосталась від житла, побачив кінський маслак, весь кругом обгризений гладко, як кремінь, — хтось ішов і кинув.

Дивився на кістку Мирон Данилович і тоді, через невиразний відрух душевний, проблиснув здогад — з відрадою і також непевністю. Поспішив селянин додому: мерщій збиратися в дорогу; здобич, про яку згадав, могла врятувати сім'ю, або хоч позбавити тепер від найлютішої муки.

Жінка дивиться, чого він метушливий.

— Як там було?

— Жди їхнього добра! — відказує Мирон Данилович, беручи лопатку і сокиру. — Міліція помагає партійному тягти борошно, а кругом хліборобська кров лягла. Я пригадав: коня закопано в мерзлоту.

— Скільки всіх бідує, і щоб ніхто не вигріб?

— Може, ні.

— Скрізь риються.

— Це за колгоспним, де рідко ходять.

— Ну, спробуй! А щось не дуже віриться.

Він пішов на ніч у степ, обминаючи колгоспний двір; страчував напрям і довго топтався серед сніжних могилок: оглядав, чи схожі на кагат. Розгрібав звичайні кучугури або рив грунтові зморшки. Опівночі натрапив на загребу. Почав бити лопатою мерзлу землю, і — видно: тут хтось докопувався. Середина порожня.

Мирон Данилович витер піт. Жах обгорнув, коли остання сподіванка розвіялась. Він сів, болісно горюючи; до того болісно, що враз зірвався від нестерпного почуття, — ходить по кагату. Міг кинутися миттю: бігти! Світ за очі — бігти! — від місця, де так тяжко скривджений.

Коли ж притих і став далі рити, то частини коня виступили, мов скам'янілі, що аж гримлять: ось, передні ноги з півгрудиною і головою, а в другому кутку — задні ноги, з клубами! І решткою — круп. Радів копач нестримно, як попереду горював; конини чимало, на тижні вистачить. Роїться здогад про когось: «Із санчатами приходив, вирубував великі шматки, гляди, заслабнув та потім і кінець».

Сікши передні ноги конячі і грудиння, Мирон Данилович відділив грубіші кості на другий раз; кращі шматки в мішок склав, а останок загріб під землю і сніг. Відходив поволі і часто спинявся. Поки добрів до своїх воріт, почало сіріти. І пітний був, і промерзлий. «Як собака набігався! — означив собі, йдучи попід вікнами. — Прощастило проскочити крадькома, а то б відняли». В хату ввійшов веселий.

— Конятина з закритого розподільника! — сказав дружині. — На білі карточки дають.

Вона аж руками сплеснула, заглянувши в мішок:

— Багато як! Тільки це — на чорні карточки. Оглядає здобуток:

— Добре м'ясо; не порчене, бо зразу промерзло. Гріти будем.

Він мав сили нарубати хмизу, коли ж ліг — миттю заснув. Діти роздивляються на м'ясо.

— Боятимуся їсти! — повідомила Оленка.

— М'ясо, як м'ясо, — озвалась мати. — Років понад десять тому в місті всі їли. Були тоді консерви з нього: смачні. А скоро зникли.

— Куди зникли? — питає Андрій.

— Десь поїдено. І втишився голод, з-іншого м'яса консерви кращі.

— Воно синє, — означила Оленка; простягнула пальці, І щоб торкнутися, але передумала.

— І не синє, а сизе: приглянься! — заперечив брат.

Надивилися діти і відійшли.

Дарія Олександрівна забула дотеперішній розпач; бачила, що можна всією родиною відживитися — відступити від краю прірви, біля якої тремтіли. Зваривши суп з кониною і картоплею звеліла дітям:

— Тата будіть — снідати!

Вони тормосять і кличуть сонного Мирона Даниловича:

— Тату! Коня будем їсти.

Посідали за стіл. Спершу дивною видалася їм пожива: упкувата і важка. «Як земля, такий смак», — визначив батько і промовчав. До того голодні всі були, що скоро перемогли нехіть і відсмак, їли радо.

— Як вам? — питає мати.

— Добрий суп, мамо, добрий! — відказують малі.

Не торкнули ні крихти з печива; але на вогких тарілках нічого не зоставили. Мати боялася давати їм знов: ще занедужають…

Мирон Данилович відчував: шлунок повний гарячої страви, і від того приємно, але по всьому тілу була, як і раніше, жадоба; здавалося, кричала в кожному нерві, вимагаючи знов їсти. І змора — мов недуга.

— Ляжу я, — сказав він, — бо так знесиливсь.

Обмірковував, лігши: як перетягти останок здобичі і як схоронити м'ясо, чи з самою сіллю в діжці, чи також перекласти кригою.

Вибрався в степ через день, теж на ніч, в рідкому мороці. Санки легкі, сили ж окріпли. Аж здригнувся, побачивши чоловіка. Вертати? Ні! Взяв лопатку, що була прив'язана при мішку з сокирою: так озброївся. Зблизька впізнав невідомого — і ніяково стало. То хилив старенький