Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

у Північній Припонтиді. І не тільки тут. Нерідко вони збиралися у величезну орду і йшли війною на сусідів, не гребуючи пограбуванням та розбоями. Тоді такому війську, ядром якого була кіннота, мало хто міг протистояти.

Особливо потерпали від набігів скіфів племена, що жили в той час у районі нинішнього Києва: дуліби, анти, сармати, поляни. Про войовничих скіфів тут говорили зі страхом і відразою, адже ті вважали подніпровські племена своїми рабами і брали з них велику данину [Див.: Володимир Р. Андрій Первозванний. — К., 1997].

Отже, царські скіфи постають як агресивний, страшний для нових цивілізацій народ. Віра його — поганська; головне заняття — війна та скорення інших племен, нав'язування їм свого «порядку». Гарні стосунки у нього з народами, що перебувають під духовною гегемонією Єгипту (зокрема з греками, фінікійцями, ферезеями). З містами Тіром та Сідоном (розплідниками гріховного життя) скіфи торгують невільниками та невільницями.

Головним богом царських скіфів був Арей (Арес) — бог війни, єдиний, хто з пошанування мав жертовник з великої купи хмизу, на верхівці якої стирчав меч. Йому ж у певні дні робилися людські жертвоприношення: убивали кожного п'ятдесятого бранця. Кров жертви виливали на меч-вівтар. Полонених скіфи, як правило, осліплювали або утримували в глибоких ямах, щоб не втекли [Є версія, що й Гомера було осліплено царськими скіфами на наших землях, де «травами буйними Гера славиться»]. Я гадаю, що царські скіфи є головними винуватцями ганебного нашого найменування «слов'яни» (раби). Вони були головними постачальниками до Греції та Риму білих невільників, що високо поціновувалися. І самі гидливо називали під'ясачне населення, що їх оточувало, на римський штаб «славами», тобто рабами. Коли Геродот запитував «благородних», пихатих, з царською поставою скотарів на Чорноморському узбережжі: «Хто ви?», ті з погордою відповідали: «Ми царські (арійські) скіфи». «А ті, що північніше від вас?» — допитувався невгамовний історик. «А то наші раби», — відповідали йому.

Царські скіфи вважали себе вищою пануючою расою на Північному Причорномор'ї. Войовничі, з високорозвиненим інтелектом, з неабияким хистом створювати військово-державні структури, кочівники вважали себе панами, господарями і по відношенню до більш давніх скіфів-сколотів.

Скіфи-сколоти — це землероби, предки яких прийшли до Північної Припонтиди на 800 років раніше за царських скіфів-скотарів, тобто в середині II тисячоліття до н. е. Головним божеством у сколотів-землеробів був Папай («аналог» грецького Зевса і єгипетського Амона). Вони злилися з автохтонами Припонтиди. Саме від цього симбіозу і походить слов'янство, яке й «окультурювали» «царські» племена Великої Скіфії. Союзниками царських скіфів виступали готи (також лівоарійської закваски), тобто германські племена, які прийшли у Припонтиду з північного заходу. А розгромили цю могутню рабовласницьку державу «оберменшів» сармати із мідійських земель. Останню крапку в цій епопеї поставили гуни, які потім злилися з русами.

Отже, лише беручи до уваги взаємовплив духовно-етнічних факторів, протистояння лівоарійських і правоарійських «начал», домінантні аспекти етногенезу, можна правильно зорієнтуватися в «скіфському питанні», в історії Понту і, що найголовніше, встановити витоки української нації, її справжніх родоначальників скіфів-сколотів.

У 1997 році на Президії Національної академії наук України обговорювалося питання про походження українського народу. Було, зокрема, зроблено висновок, що царських скіфів не можна вважати нашими предками тому, що вони… не слов'яни.

Що ж, уже і це добре, а то мало не домінуючою точкою зору серед вітчизняних офіційних істориків була та, що царські скіфи — наші славні прабатьки, якими ми маємо… пишатися.

На закінчення хочу ще раз наголосити, що людська історія відображає споконвічну боротьбу світлих і темних сил, добра і зла. Циклічність історії, про яку йдеться, припускає чергування лівобічної і правобічної домінант у характері цивілізації. Так, цивілізація третього кола (лемурійський період) у цілому була лівобічною. Цивілізація четвертого кола (атлантичний період) — у цілому правобічна. Наша ж післяпотопна цивілізація (п'яте історичне коло) у цілому має лівобічний характер. Тут ми ще раз переконуємося в існуванні аналогії особистості і всього людства (мікрокосмосу і макрокосмосу).

Права півкуля мозку людини «відповідає», як відомо, за таку сферу душі (внутрішнього світу), як інтуїція, і пов'язана з інтегральним, образним «баченням» світу. Система Атлантичної цивілізації досить сильно «підживлювалась» космічними знаннями через канали інтуїції (або, як зазначав І. Кант, чистого розуму). Всі ці піраміди, не зовсім зрозумілі нам храмові й інші споруди прадавнього світу — не що інше, як «засоби інтуїції — космічного зв'язку, що дозволяв здобувати знання найвищого рівня, доступні тільки жерцям. Вони використовувалися лише в містеріях (оскільки суспільство в цілому було відсталим, навіть напівдиким).

Післяпотопна цивілізація («європейського типу»), навпаки, сильна своїм розумом, здатністю до аналізу, вмінням створювати «сталеві машини, де дихає інтеграл» (вислів О. Блока). Наша наука — раціоналістична і техноцентрична (на відміну від прадавньої науки, що була антропоцентричною і зв'язаною з магією). Ми, на відміну від жерців Єгипту й Атлантида, украй мало використовуємо свою праву півкулю. І саме тому, насмілюся стверджувати, знаходимося далі від розуміння природи Людини, її сутності, призначення, ніж жерці Давнього Єгипту. У всякому разі, такої нісенітниці, як твердження про «мавпяче» походження людини древні філософи не припускали. Звичайно ж, стародавні люди поступалися нам у розумовому (аналітичному) мисленні, тобто в лівопівкулевому» освоєнні світу.

Відомо, що права півкуля мозку відповідає за лівобічну частину тіла людини і, навпаки, ліва півкуля мозку — за правобічну. Тому можна сказати, що в допотопному (правопівкулевому) світі домінували лівоарійські тенденції; «брали гору ліві гіперборейці («люди брунатного світла»). Атланти (толтеки, ацтеки, інки, майя) — усе це представники цивілізацій «лівоарійської руки». Тобто вони є прапредками «оберменшів» у гітлерівсько-нацистському розумінні. Звичайно, торували собі дорогу і правоарійські тенденції в житті народів, але я веду мову про історичну домінанту. У даному випадку вона була протилежної орієнтації, що й породило цивілізоване людиноненависництво, про яке згадувалося раніше. Тому цей світ і загинув у Потопі (його цілком свідомо знищили Небесні Сили).

У післяпотопній цивілізації, у середовищі «Ноєвих народів усе-таки домінують правоарійські сили та тенденції. І незважаючи на кількаразовий прорив у нашому житті «демонів Атлантиди» (наприклад, німецький фашизм), людство знаходить у собі сили знову і знову ставати на «правий» — божественний шлях. Тому можна бути впевненим, що сучасний світ не загине в небесному вогні чи в потопі. Трагічного кінця світу не буде, оскільки такий кінець уготований лише лівоарійським цивілізаціям, у яких домінує правопівкулеве і загальмоване лі-вопівкулеве — розумове — мислення.

ПРАУКРАЇНА-АРАТТА: ПЕРЛИНА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

Ты знаешь край, где все обильем дышит,

Где реки льются чище серебра.

Где ветерок степной ковыль колышет,

В вишневых рощах тонут хутора.

Л. Толстой

— Рух аріїв на захід врешті породив Аратту — квітучу