Василь Миколайович Шкляр - Ключ

— Вертаймося. Ти змерзла.

— Ні‚ — сказала вона. — Мені страшно.

5

Але в гніздечку Сана ожила‚ попросила налити їй мартіні по вінця і сказала‚ що сьогодні треба пити‚ веселитися й laisser faire, laisser passer[31]. Із того‚ що вона сказала це французькою‚ я зрозумів:

Сана також здогадується‚ що стіни можуть мати вуха.

Потім вона випила майже півсклянки вина‚ а на останньому ковткові попирхнулася і вражено скрикнула:

— Що я‚ дурепа‚ забула! Через тебе я зрадила свою Кіті. Вона ж там задихнеться.

Сана кинулася до своєї сумки‚ хапливо викидала звідти всі речі‚ а потім дістала кумедну мавпочку із штучного хутра. Це була звичайна іграшка‚ але Кіті просто вражала своїм обличчям — на ньому було таке здивування‚ якого не зобразить жоден мім. Досі не можу збагнути‚ завдяки чому творився той вираз безмежного подиву — чи широко поставленими очима і відстовбурченими вухами‚ чи зморщеним носиком‚ не скажу‚ але, дивлячись на мавпочку Кіті‚ я розсміявся до сліз. Сана навіть трохи образилася і сказала з докором:

— Не смійся‚ Кіті цілком нормальна дівчинка. Раніше вона такою не була. Це їй потім щось зробилося.

— Я не сміюся‚ — сказав я і теж похлинувся вином.

— Вона славна дівчинка і спатиме тепер з нами. Раніше вона завжди спала зі мною.

— Добре‚ спатиме з нами. Хіба‚ ти думаєш‚ для кого я взяв оті банани?

Сані це дуже сподобалося. Про банани.

Вона виклала в шафу всі наші речі і попросила налити їй ще.

— Я знаю‚ — сказав я. — Тебе схвилювали оті дурні балачки.

— Які?

— Про свіжу свинячу кров.

— Дурниці‚ — сказала вона. — Я сама люблю м’ясо. Риба — це чудово. Але нам з тобою не обійтися без м’яса‚ бо ми таки повмираємо.

— Завтра неділя. Поїдемо в містечко на базар‚ купимо свинини й попросимо Камілу‚ щоб нам щось приготувала.

— Ми самі зробимо шашлики‚ — сказала Сана. — А в Каміли тільки попросимо емальовану каструлю.

— Ми самі зробимо шашлики‚ — повторив я. — А поки що перейдемо до раків.

— Я раків не їм. Ми з Кіті їстимемо банани.

— У цьому ти солідарна з Камілою.

— У чому? — спитала вона.

— Каміла теж не їсть раків.

Сана змінилася на обличчі.

— Кіті‚ ти чуєш? Цей гульвіса дуже багато знає.

Кіті подивилася на мене ще з більшим здивуванням і з певною мірою осуду.

— Ми цього гульвісу зараз замучимо‚ — сказала Сана‚ стромляючи в рот обчищений банан. — Правда ж‚ Кіті? Ми його раки зараз викинемо за вікно‚ нехай пливуть собі далі. У цього гульвіси вже сперма пахне раками‚ тобі не здається‚ Кіті? Зараз ми це перевіримо.

Сана рішуче рушила до мене‚ а я дивився на нещасну Кіті‚ в якої очка від здивування от от мали вискочити з орбіт.

Згодом я часто згадував саме ось цей момент‚ коли Кіті вперше для мене стала живою. Віднині вона ловитиме найменший порух нашого настрою‚ і це відбиватиметься на її милому личку‚ хоч вираз безмежного здивування переважатиме завжди.

Я вже тієї ночі помітив‚ що Кіті‚ як і ми‚ не збирається спати ще довго і тільки вдає‚ що не зважає на наші любощі; мені здалося було‚ що вона вже дрімає‚ та даю голову на відсіч‚ що її вуха витяглися‚ як у чебурахи‚ коли Сана провела своїми білими тонкими пальцями по моїй щоці — отак‚ тильним боком пальців‚ бо я відчув її гладенькі‚ мов крильця хрущів‚ нігті‚ — й сказала:

— Біжи поголися.

Я зайшов у ванну‚ напінив лице і став голитися поволі‚ бо чомусь думав‚ що ось ось сюди зайде Сана. Проте вона не зайшла.

Повернувшись у кімнату‚ я побачив‚ що вона так само лежить горілиць‚ тільки із заплющеними очима.

— Вже? — спитала вона.

— Так.

— А тепер поголи мене.

І по хвилі додала:

— Вже літо.

Я ледве її не порізав‚ коли Сана зненацька крикнула:

— Кіті‚ ану відвернися‚ паршивка ти мала! Я й так багато тобі дозволяю. — Потім мовила ніжно: — Розумієш‚ маленька‚ це особливий ритуал двох. Ти мені вибач‚ але до цього не можна підпускати нікого. Це‚ Кіті‚ великі чари‚ після цього люди ніколи не залишать одне одного.

Потім я запитав:

— А чим побризкати?

Я запитав щиро‚ бо справді не знав‚ чим довершити такий ритуал — чи своїм чоловічим дезом‚ чи її французькими «Climat».

— Собою‚ — сказала вона. І раптом підвелася‚ ступила до вікна‚ розчинила його навстіж‚ а тоді стала на підвіконня і‚ повертаючись обличчям до мене‚ випросталася на повен зріст у чорній проймі.

Я не знаю‚ яким у ту мить було обличчя Кіті‚ але мене пронизав такий страх‚ що я боявся дихнути.

Вона стояла над прірвою.

— Сано‚ — я молитовно склав руки. — Іди до мене. Благаю.

Сано…

Вона дивилась на мене з якогось небесного світу. Потім таки легко скочила на килим‚ і тієї ж миті я люто схопив її за плечі і повалив долілиць на підлогу. Я карав її сердито‚ як звір‚ і мені з очей сипалися іскри. Я кусав її гострі лопатки‚ ніби хотів з’їсти Санині крила‚ на які вона так необачно покладалася‚ ступивши на край безодні. Я вгамувався тільки тоді‚ коли відчув її конвульсивні здригання‚ і втопив своє обличчя між тими крилами.

Вони були такі безпомічні‚ що хотілось їх ніжити безкінечно‚ спокутуючи вину хижого звіра.

Я здивувався‚ коли почув її задоволений голос:

— Кіті‚ ну як ми провчили цього гульвісу? Ти бачила?

Та цей голос був зовсім інакшим‚ коли вона повернулась до мене обличчям:

— Ніколи не кажи мені про своїх жінок‚ чуєш? Якщо ти коли небудь мене покинеш‚ я це зроблю.

6

Вранці ми поїхали на базар‚ що вже пах ранніми полуницями (там я ще раз переконався в тісноті цього світу‚ бо за прилавком у м’ясному ряду побачив відмінника народної освіти і щонайменше тричі героя соціалістичної праці Олену Йосипівну Підконюшу)‚ накупили всякої всячини‚ потім я запитав у Сани:

— А що ми візьмемо для нашої маленької Кіті‚ га? Наша маленька Кіті‚ мабуть‚ любить полунички?

— Дуже‚ — сказала вона. — Причому з вершками.

Коли ми поверталися до мотелю‚ я знайшов чудовий привід реабілітуватися