Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

Тоді бабуся повідомила мені ще одну новину. Довгий Вовк прийшов надвечір, величаючись і несучи на спині великого орла! Почувши про успіх Довгого Вовка, я мало не вмер з горя!

Я простягся горілиць на ложі. Мама також лягла, побажавши мені доброго сну. Але мені не спалося. Я запитував себе: невже були марними мої страждання, мій піст, під час якого я ледве уник смертельної небезпеки? Без жодної молитви, без посту Довгий Вовк опустився в залишену кимось яму, на дні якої лежав людський череп, і спіймав орла. Чия ж правда: його з шуряком чи наша? Невже ловля орлів така сама буденна робота, як полювання на лисиць і вовків? Чи правда, як твердить біла людина, що наша віра в Сонце — чиста дурниця, а наші молитви — порожні звуки? Як мені важко від цих думок! Знову і знову переконую я себе, що не повинен сумніватися в нашій вірі. Сонце ж є! Ми його бачимо щодня. Наш прадавній предок Пошрамоване Обличчя побував у нього на його далекому острові, відвідав його дружину Нічне Світило та їхню дитину Ранкову Зорю. Звідав їхню велику щедрість. А хіба ж я сам не маю доказів правдивості нашої віри? Я на власні очі, тобто очима своєї тіні, бачив Першого Крука і чув, як він обіцяв мені бути таємним помічником! Стривай же, а Довгий Вовк не вірить ні в що, але спіймав орла!

Де ж правда, а де брехня? — запитував я себе і не знаходив відповіді. Я весь спітнів, перевертався з боку на бік. Нарешті Сінускі й Ніпока видерлися на моє ложе. Сука лягла в ногах, а вовченя підповзло вище, лизнуло мене в щоку й залізло під укривало. Тепленький клубочок зігрів мене, і я заснув.

Сонце піднялося високо, коли я прокинувся і, загорнувшись у ковдру, побіг до річки. На березі я зустрів хлопців-однолітків. Ще кілька днів тому вони гралися, жартували зі мною, а зараз привіталися до мене несміливо, наче бачили вперше. Я збагнув, що їх бентежить; увесь табір знає, що я постував, бачив видіння і здійснив подвиг — убив великого ведмедя.

Тепер ці підлітки вже не дивилися на мене як на товариша. Вони ставилися до мене шанобливо, і я зрадів цьому, звичайно, хоч у глибині душі пошкодував, що не зможу вже грати в їхні ігри. І знову наринули всі ті сумніви, що терзали мене вночі!

Сінускі й Ніпока стрибнули у воду слідом за мною і, скупавшись, вилізли на берег. Вовченя нікого до себе не підпускало, крім мене, і боялося навіть моєї мами, яка його годувала, а на бабусю сердито гарчало. Воно тільки мені довіряє— оце була мені хоч якась розрада.

Коли я вийшов з води, мої товариші вже пішли. Одягнувшись, я заквапився додому. Проходячи повз вігвами клану Ніколи Не Сміються, я почув спів знахаря, який лікував хворого. Але я не надав цьому уваги і навіть не поцікавився, хто захворів.

Коли я зайшов у наш вігвам, мати сказала, що Червоні Крила запросив мене до себе на сніданок. Я побіг до нього, мені хотілося негайно поділитися своїми сумнівами. Старий жрець посадив мене на ложе ліворуч себе і звелів дружині, «що сидить поруч нього», нагодувати нас. Я вдивлявся в його спокійне мудре обличчя, і мені легше ставало на душі. Поки ми їли, я розповідав йому про зустріч із ведмедем, про ворога, що кидав на мене брили з вершини гори. Коли жінки прибрали посуд, він звелів їм вийти з вігвама. Як тільки за ними опустилася завіса, він обернувся до мене й сказав:

— Ну, ось ми й самі. Розказуй, що бачив уві сні.

Я описав йому Першого Крука, розповів, як у мене на очах птах обернувся людиною, прекрасною, мов саме Сонце. Коли я замовк, старий сплеснув у долоні й вигукнув:

— Це перевищило всі мої надії! Часто й ревно я просив богів послати тобі добре видіння. Звісно, я знав, що Червона гора — улюблениця Сонця, та все ж у мене майнула думка, що такий великий, такий могутній птах, як Перший Крук, явиться тобі і погодиться стати для тебе таємним помічником. Ти будеш під його крилом, ти молитимешся йому — і я пророкую тобі удачі на всіх твоїх життєвих стежках.

— Так, — мовив я, — але як мені боліла душа минулої ночі! Які жахливі сумніви мучать мене! Я постував, молився, знемагав, важив своєю головою, щоб заручитися священною допомогою у всіх своїх ділах. І поки я все це робив, Довгий Вовк, глузуючи з наших богів, називаючи нашу віру безглуздою, пішов до старої ями і піймав орла. Як це пояснити?

Старий підняв руку, закликаючи мене помовчати, але я не помітив його жесту і висловив усе, що думав. Він дивився на мене своїми добрими ясними очима і хотів щось сказати мені, напевне, щоб заспокоїти мою душу.

Несподівано до вігвама вбігла якась бабуся і, впавши на коліна, заголосила:

— Гай-йю, Червоні Крила! О великий жерче Сонця! Змилуйся над моїм онуком, Довгим Вовком! Пожалій і мене, його бабусю! Він захворів! О, як він мучиться! Ми просимо тебе: візьми свою Люльку Грому, прийди й допоможи йому!

— Жінко, яка хвороба уразила Довгого Вовка? — запитав Червоні Крила.

— Чорна хвороба! Вчора він зловив орла, та лихий птах угородив кігті йому в праву руку, вона почорніла! Вся рука розпухла. Червона Шкура лікує його травами і співає священних пісень, але внукова рука стає все чорніша, все розпухає! Прийди, допоможи йому! Ти знаєш усі цілющі трави.

— Жінко, — суворо мовив старий, — твій онук висміював наших богів, наші звичаї та обряди, казав, що вони безглузді. Боги покарали його! Ні, я не посмію піти з Люлькою Грому, щоб відвернути їхню помсту! Не сперечайся зі мною. Іди!

Бабуся глянула йому в обличчя, звелася з колін і, ридаючи, вийшла. А мені стало жалко і її, і Довгого Вовка. Я саме хотів попросити старого жерця допомогти Довгому Вовкові, коли він обернувся до мене й сказав:

— Ось тобі відповідь на твої сумніви! Негайно піди й принеси жертву богам! Благай їх, щоб простили тобі ті твої нічні блюзнірські думки!

Протягом дня я двічі ходив до Червоних Крил на пораду і щоразу заставав там гостей. Як повільно тягнеться час! Я чекав, що старий скаже мені: «Тепер ти можеш ловити орлів!» Мені хотілося піднятись на якусь високу гору і вирити там яму для пастки. Не міг я сидіти склавши