Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

загадковий епідемічний пронос, призвівши до нового вимушеного скасування польотів. Тепер двері санчастини були наглухо зачинені, скарги на хвороби не приймалися. Коли дощ ненадовго припинявся, Док Дайлік вилазив на високу табуретку й безмовно, збайдужіло вислуховував усілякі скарги та нарікання, за якими люди ховали страх. Він сидів на своїм сідалі, як нашорошений канюк, а над ним, на зачинених дверях, білів клапоть паперу зі зловісним оголошенням у чорній рамці. Оголошення власноруч зробив колись капітан Гадд, зробив жартома, але Док Дайлік залишив його висіти, бо тепер то були не жарти. Оголошення сповіщало: «Тимчасово не працює. Смерть у родині».

Страх витав і в Данбаровій ескадрильї. Якось пізно ввечері Данбар із цікавістю сунув голову до намету санчастини й ледве розгледів у напівмороку невиразний силует доктора Стаббса. Той самотньо сидів перед пляшкою віскі й пузатою карафкою дезинфікованої питної води.

— Як ся маєте? — турботливо запитав Данбар.

— Паскудно, — відказав доктор Стаббс.

— А що ви тут робите?

— Сиджу.

— Я чув, що прийому більше немає.

— Таки немає.

— Тоді чого ви тут сидите?

— А де ти накажеш мені сидіти? В офіцерському клубі, щоб він провалився разом із Пескартом та Порком?! Ти хоч знаєш, чим я займаюсь?

— Ви сидите.

— Та не в наметі займаюсь, а в ескадрильї! І не строй із себе дотепника. Ну, чим, по-твоєму, займаються лікарі в ескадрильях?

— Сидять при зачинених дверях у своїх санчастинах, — відказав Данбар.

— Ну так-от, якщо до мене прийде хворий, я негайно звільню його від польотів, — заприсягся доктор Стаббс. — Чхав я, що вони потім гавкатимуть.

— Немає у вас такого права, — нагадав Данбар. — Читайте накази.

— А я зроблю йому такий укол, що він не тільки літати — повзати не зможе, — сардонічно реготнув доктор Стаббс, немов уже зробив таке насправді.— Це ж треба додуматись — відміняти наказом лікарську допомогу! От падлюки… Ти диви, як січе…

Знову заперіщив дощ. Спочатку зашурхотів у кронах дерев, забулькав по калюжах, потім, мовби примирливо бурмочучи, глухо забарабанив по брезентових скосах намету.

— Усе до біса промокло, — з відразою мовив доктор Стаббс. — Клозети й пісуари і ті бунтують! Весь світ, хай він западеться, смердить, як трупарня!

Він замовк, і в наметі запала бездонна тиша. Наповзала чорна ніч. Безмежна самотність — більш нічого не залишалось на світі.

— Ви б запалили світло, — запропонував Данбар.

— Нема в мене світла. Ліньки навіть запускати движок. Колись для мене не було більшої радості, як рятувати людські життя. А от тепер думаю: яка, чорт забирай, у цьому рація, коли їх усе одно пошлють на забій?

— Є рація, будьте певні,— запевнив його Данбар.

— Думаєте, що є? У чому ж вона?

— А в тому, щоб якомога довше не давати їм умерти.

— Але навіщо, коли їх усе одно повбивають?

— Весь фокус у тім, щоб про це не думати.

— До біса фокуси. Я питаю: яка рація?

— А біс його зна, — трохи подумавши, відказав Данбар.

Сам він не знав. Наступна операція мала б викликати в нього захват, бо хвилини чекання повзли, як черепахи, а кожна година здавалася століттям. А він тим часом не знаходив собі місця від кошмарного передчуття, що його вб’ють.

— Тобі справді потрібен кодеїн? — запитав доктор Стаббс.

— Так-так, це моєму другові Йоссар’яну. Він упевнений, що його неодмінно вб’ють.

— Якому ще в біса Йоссар’яну? Хто такий Йоссар’ян? І що за гаспидське прізвище — Йоссар’ян? Це часом не той тип, що днями упився в офіцерському клубі й поліз у бійку з підполковником Порком?

— Той самий. Він ассірієць.

— Псих він, а не ассірієць.

— Е, ні, от він якраз і не псих, — заперечив Данбар. — Він присягається, що не полетить на Болонью.

— Оце я й маю на думці,— підхопив доктор Стаббс. — Можливо, цей псих — останній із нормальних людей.

11. Капітан Гадд

Раніш за всіх в ескадрильї дізнався про це капрал Колода, котрий прийняв телефонограму зі штабу полку; приголомшений почутим, він, як сновида, побрів навшпиньках через весь намет розвідвідділу до капітана Гадда, що дрімав у кріслі, задерши на стіл свої кощаві гомілки, і насилу спромігся доповісти.

— Болонья?! — умить прояснівши, в захваті вигукнув капітан Гадд і зайшовся хрипким сміхом. — А, щоб мені!.. Значить, Болонья, га?! — давлячись од реготу, перепитав він і в радісному подиві похитав головою. — Ну й ну! Уявляю собі їхні пики, коли ці байстрята почують, що їх чекає! Ха-ха!

Це вперше він по-справжньому відводив душу, — принаймні вперше відтоді, як його обійшов цей хитрун майор Майор, вибившись у командири ескадрильї, і, гамуючи п’янке, запаморочливе збудження, капітан Гадд неквапом підвівся й почвалав до перегородки: ото буде потіха, коли бомбардири прийдуть по свої карти!

— Так, так, байстрятка, на Болонью! — безугавно торохтів він, коли бомбардири з недовірою перепитували, чи то правда. — Ха-ха-ха, розтуди вас перетуди! Ну, тепер вам уже амба!

Коли всі планшети було розібрано, капітан Гадд і собі подався з намету, аби вволю потішитися з того, як сприйняли цю звістку решта льотчиків, що з’юрмилися з польотним спорядженням — касками, парашутами й бронежилетами — біля чотирьох порожніх грузовиків у центрі розташування ескадрильї. Довготелесий, сухоребрий, понурий скиглій, мляві рухи якого чимось нагадували краб’ячі, капітан голив своє бліде клиноподібне обличчя лиш двічі на тиждень, і тому здавалося, що головний його клопіт — це вирощувати рудувату щетину над тонкою, як голодна п’явка, верхньою губою.

Те, що він побачив біля чотирьох грузовиків, не зрадило його сподівань. Лиця всіх призначених у політ людей немов почорніли, зсудомлені тваринячим страхом.

— Ну, тепер і тобі, байстрюче, амба! — смачно позіхаючи й протираючи заспані очиці, з реготом зичив він кожному, хто траплявся йому на шляху.

Облога Болоньї стала в житті капітана Гадда епохальною подією: вона дала йому змогу взяти гідний реванш за те приниження, якого він зазнав, коли після загибелі над Перуджею майора Д’юлапа не посів його місця. Радіограма про загибель майора Д’юлапа викликала в його серці бурхливу хвилю радості. Хоча раніше він навіть не мріяв стати командиром ескадрильї, але тут умить зметикував, що саме йому, за логікою речей, і належить заступити покійного. Передусім він був офіцером розвідки, тобто найбільш поінформованим офіцером в усій ескадрильї. Щоправда, на відміну від майора Д’юлапа й усіх інших командирів ескадрильї, він не належав до бойового складу, але тим краще: його життю ніщо не загрожуватиме, і він зможе віддавати його за батьківщину стільки, скільки вона того захоче. Чим довше капітан думав про це, тим більше переконувався, що