Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний

робив ці записи Григорій Титаренко, його співбесідник, Лев Наумович Доброхотов, ближче до кінця розмови теж говорив упевнено, навіть з гордістю за себе та свою вдалу операцію. Але, дотримуючись неписаного правила працівника органів держбезпеки та замовчуючи факти, яких випадковий знайомий, тим більше журналіст, знати не повинен, Доброхотов уже менше стежив за деталями своєї оповіді, котрі не видавалися йому важливими. Але сучасникам, тим більше тим, хто займається цією тематикою, варто лише уважніше вслухатися в його слова чи то вчитатися в текст, щоб зрозуміти правоту деяких припущень. Зокрема, припущення, що агента Захара не просто вивели з операції, а ліквідували. Свідчення тому: свідчення Захара на папері, а не очна ставка між ним та Уляною Волощук. Ніхто ж не міг припустити, що знадобиться фізична присутність цього агента. Його похапцем списали на мотлох, а його донос на Уляну сфабрикували — навряд чи дівчина знала письмо провокатора, аби відрізнити фальшивку.

Потім, для більшої достовірності, затриманій влаштували очну ставку з іншим нашим працівником, Уляниним добрим знайомим Богданом. Саме його легенда у тій ситуації нам теж вигідна: саме Богдан попередив Уляну про провокатора Захара, саме з Богданом у дівчини складалися довірчі стосунки, саме він працював під хлопця з буржуазно-націоналістичними переконаннями, і Волощук, напевне, планувала залучити його до оунівського підпілля. Але всі ці очні ставки в кабінетах — лише непрямі докази, котрі, за моїми розрахунками, мусили переконати Уляну: її затримали за підозрою, прямих доказів немає. Таким, як Люба Соцька та Богдан, уже не допомогти, має вирішити для себе вона. Та провина самої Волощук — лише в знайомстві з цими двома, і не більше. Отже, можна протриматися.

Примітка Клима Рогозного: Відставний чекіст знову недоговорює: просто так Уляна Волощук на провокацію, навіть таку тонку й майстерну, навряд чи швидко піддалася б. Ті, з ким їй робили очні ставки, мусили мати відповідний вигляд. Навряд чи комусь треба пояснювати, як у кабінетах та підвалах НКВД працювали з заарештованими «ворогами народу». Напевне, Любу Соцьку, поки вона сиділа в тюрмі, били, катували та, ймовірно, ґвалтували. Подібним чином із молодими жінками поводилися як у НКВД, так і в гестапо у часи німецької окупації. Не гребували сексуальним насильством над заарештованими дівчатами та жінками і поліцаї — кримінальні злочинці, котрі працювали в допоміжній поліції. А щодо провокаторів на кшталт Богдана, з ним теж не церемонилися. Переважно все відбувалося так: їх викликали до кабінету, там несподівано, без жодних пояснень, жорстоко били, екзекуцію швидко припиняв «вчасно» наспілий офіцер, куратор провокатора, навіть вибачався. Проте після цього побитих до крові агентів просто й безпечно використовували в тюрмах як підсадних — зовні вони мало чим відрізнялися від катованих співкамерників. Саму Уляну Волощук навряд чи били, напевне, собі вона це пояснювала так: поки що, зводячи її з іншими заарештованими товаришами, на неї тиснуть лише психологічно, бо підводять до думки в чомусь зізнатися. Але, як я розумію, від Уляни не вимагали обмовляти товаришів, тож вона заперечувала всі звинувачення, зайнявши таку позицію: якщо не можеш допомогти іншим — допоможи собі. Тобто кожен, у кого є хоча б маленький шанс вирватися з МГБ, тримався сам за себе.

Зрозуміло, що Волощучка від самого початку заявляла про помилку та обурювалася наклепниками. Правда, як доповідав мені лейтенант Воробйов, на очних ставках з Соцькою, Богданом та іншими, не завжди знайомими їй арештованими, котрих ми залучали, як кажуть, до купи, Уляна поводилася стримано. У тому смислі, що не так палко переконувала слідство в тому, що її обмовили. Вона й зрозуміло: коли складаєш провину з себе, цілком логічно переводити її на інших, а саме цього бандерівська зв’язкова дозволити собі не могла.

Через те, коли її з кимось зводили в кабінеті, тримала з іншими затриманими певну дистанцію, але коли її підводили до того, аби вона згадала якийсь компромат на цих людей, відразу закривалася в собі. Мовляв, може говорити лише за себе, в неї дуже багато власних справ, кого на чому взяли, хто що говорив проти радянської влади, комуністичної партії та особисто товариша Сталіна — її не цікавить. Причому відразу погоджувалася: так, це неправильно, вона, як комсомолка, мусила бути пильною і допомагати органам виявляти прихованих ворогів та націоналістів. Але все це якось повз неї проходило, якщо її хочуть звинуватити в неналежній пильності — що ж, за це вона відповість, коли в Кримінальному кодексі є відповідна стаття...

Була в неї, як скоро з’ясувалося, ще одна причина чіплятися за будь-яку можливість вийти на волю. Тоді якось про подібні речі ніхто не задумувався, бо це не в компетенції органів. Та якби хтось таке припустив, уся комбінація відразу спростилася та полегшилася б. Але не забігатиму наперед.

6

Отже, поки Уляна сиділа в камері, я організовував заходи в іншому напрямку: наші працівники збирали на Волощук усі можливі характеристики. Вона ж проводила роботу, а її результатом стане підтвердження абсолютної лояльності затриманої до радянської влади! Тільки в нас як усе відбувається, ви ж у курсі справи? Ну, якщо когось затримала міліція чи інші компетентні органи, за місцем роботи та проживання людини завжди знайдуться ті, хто про всяк випадок від неї відхреститься. Коли вже арештували громадянина чи громадянку, значить, є за що. І гайда згадувати гріхи: то дорогу не в тому місці перейшов, то рубля позичив та не віддав, то джинси купив із переплатою... Ну, тоді, зрозуміла річ, джинсів не вдягали, це я вам пояснюю — часи хоч і змінюються, а люди — ні.

Тобто на Уляну Волощук її керівництво спочатку хотіло писати негативну характеристику. Хоча, яких собак на неї навішати, ніхто до діла не уявляв. І в цьому напрямку провели обережну роботу. Кому треба натякнули: всі відгуки про Волощучку мусять бути лише позитивними, а всі, від кого це залежить, повинні її захищати. За це, мовляв, нікому нічого не зроблять. Ви не думайте, в повоєнний час народ ще жив за військовими законами, хоча ті давно вже не ходили. Люди, особливо в Західній Україні, досі перебували під впливом бандерівської пропаганди й не до кінця зрозуміли: радянської влади боятися не треба, вона — для народу, вона — друг, авжеж.

Між іншим, дії з нашого боку мали далекий приціл: після звільнення Уляна не повинна відчувати підозріле ставлення до себе. Навпаки, ті, від кого вона залежить, повинні зрозуміти: Волощук — наша людина. А отже, мусить користуватися цілковитою