Стефані Маєр - Сутінки

— Їй цікаво, чи не зустрічаємося ми таємно. Ще вона хоче знати твої почуття до мене, — зрештою розколовся він.

— Капець! Що їй сказати? — я намагалася вдавати втілення невинності. Народ, що поспішав на урок, проходив повз нас і, напевно, витріщався, та мені зараз було не до того.

— М-м-мм… — Едвард замовк, перехопив мій неслухняний кучер, що не втримався у хвостику на шиї, і повернув його на законне місце. Серце моє забилося швидко-швидко. — Гадаю, на перше запитання можеш відповісти «так» (якщо ти, звісно, не проти) — правдоподібнішого пояснення не вигадати.

— Я не проти, — прошелестіла я ледь чутно.

— Щодо другого запитання… я краще сам послухаю, що ти їй розповіси.

Один куточок вуст припіднявся у моїй улюбленій напівусмішці. Не встигла я прийти до тями, щоб відреагувати на останні слова, як Едвард розвернувся і пішов.

— Побачимося на ланчі, — кинув на ходу. Троє людей у дверях вклякли на місці, здивовано втупившись у мене.

Почервоніла й роздратована, влетіла я до класу. Викрутень ходячий, от він хто. Ще більше переймаючись, що скажу Джесиці, я сіла на постійне місце й щосили жбурнула сумку на парту.

— Доброго ранку, Белло! — привітався сусіда, Майк. Я подивилася на нього: він мав незвичний вигляд, майже відсторонений. — Як з’їздили у Порт-Анджелес?

— Усе минуло… — (ех, немає на світі слів, щоб описати вчорашній день), — чудово, — непереконливо закінчила я. — Джесика придбала відпадну сукню.

— Вона не розповідала про нашу вечерю? — поцікавився він. Зауваживши, як заблищали у Майка очі, я посміхнулася, радіючи, що розмова завернула в цей бік.

— Вона казала, що ви чудово провели час разом, — запевнила я.

— Чесно? — загорівся він.

— Щоб мені з місця не зійти.

Тут містер Мейсон почав урок, закликавши клас до тиші й наказавши здавати письмові роботи. Англійська та правознавство промайнули, як одна суцільна пляма. Думки постійно крутилися навколо того, як пояснити все Джесиці й чи справді Едвард слухатиме мене, читаючи думки моєї співрозмовниці. Маленький геній буває досить незручним — коли не рятує мені життя.

До кінця другого уроку туман майже розсіявся, та день не став світлішим — вгорі ходили низькі гнітючі хмари. Я щасливо всміхнулася небу.

Звісно, Едвард не помилився. Коли я зайшла на тригонометрію, Джесика сиділа на задньому ряду, ледве не падаючи зі стільця від нетерплячки. Я неохоче попрямувала до неї, переконуючи себе, що чим швидше пройду через це, то краще.

— Розкажи мені все! — закомандувала вона, не встигла я сісти.

— Що ти хочеш знати? — ухилилась я від прямої відповіді.

— Що трапилося минулого вечора?

— Едвард пригостив мене вечерею і відвіз додому.

Вона явно скептично витріщилася на мене.

— Як ти дісталася додому так швидко?

— Він їздить як навіжений. Це було щось страшне й сумне, — (сподіваюся, він слухає).

— Це було типу побачення — ви домовлялися зустрітися там?

Я про таке й не думала.

— Ні, я дуже здивувалася, побачивши його у Порт-Анджелесі.

Безсумнівна чесність тону змусила Джес закопилити губки.

— Але сьогодні він підкинув тебе до школи? — не здавалася вона.

— Так, повна несподіванка для мене. Вчора ввечері помітив, що я без куртки, — пояснила я.

— То як, ви збираєтеся зустрітися знову?

— Він запропонував звозити мене у Сієтл у суботу, на його думку, довга подорож не для пікапа. Рахується?

— Ще б пак, — кивнула вона.

— Ну, значить, так.

— О-го-го! — розтягнула вона на три склади. — Едвард Каллен.

— Еге ж, — погодилась я. «Ого» не достатньо.

— Стоп! — її руки злетіли вгору, долонями до мене, як у поліцейського, що зупиняє дорожній рух. — Він тебе поцілував?

— Ні, — промимрила я. — І не схоже, щоб збирався. Вона була розчарована. Зуб даю, я теж.

— Думаєш, у суботу…? — звела вона брови.

— Чесно кажучи, сумніваюся, — відповіла я з погано замаскованим незадоволенням у голосі.

— Про що ви балакали? — пошепки випитувала вона з метою отримати більше інформації. Урок почався, але містер Ворнер не дуже переймався дисципліною, не ми одні продовжували теревенити.

— Не знаю, Джес, багато про що, — прошепотіла я у відповідь. — Трошки поговорили про твір з англійської…

Дуже, дуже трошки. Думаю, Едвард згадав про нього між іншим.

— Белло, будь-ласочка, — заканючила Джесика. — Розкажи подробиці.

— Ну… гаразд, слухай. Бачила б ти, як офіціантка фліртувала з ним, ледве що не кидалась! А він не звертав на неї уваги, взагалі.

Нехай сама робить висновки.

— Хороший знак, — кивнула вона. — Офіціантка гарненька?

— Дуже, мабуть, років дев’ятнадцять-двадцять.

— Супер. Ти йому точно подобаєшся.

— Я думаю — так, але напевно сказати важко. Він такий загадковий, — зітхнувши, підлила я олії у вогонь.

— Не знаю, як ти не боїшся залишатися з ним наодинці, — видихнула вона.

— Чому? — ошелешено запитала я, та вона не запідозрила нічого дивного.

— Він мене… лякає. Я б не знала, що йому сказати, — скривилася вона, вочевидь, пригадавши сьогоднішній ранок чи вчорашній вечір, коли він спрямував на неї нездоланну силу своїх очей.

— У мене інколи відбирає мову, коли я поруч із ним, — визнала я.

— О так. Він неймовірно шикарний, — Джесика знизала плечима, наче останній факт міг компенсувати будь-який недолік. Втім, для неї так і було.

— У ньому є щось більше.

— Невже? Наприклад?

Краще б я тримала язика за зубами. Краще б, сподівалась я, він пожартував про підслуховування.

— Не можу пояснити до пуття, та він… він неймовірніший, ніж здається.

Вампір, котрий прагне бути хорошим, котрий ганяє навколо, рятуючи людей, щоб не бути чудовиськом… Я вп’ялася поглядом у протилежну стіну класу.

— Це можливо? — захихотіла вона. Я промовчала, вдавши, що слухаю містера Ворнера.

— Ну, зізнайся, він тобі подобається? — від Джесики так легко не відкараскаєшся.

— Так, — коротко відрізала я.

— Ні, я маю на увазі, він тобі по-серйозному подобається? — наполягала вона.

— Так, — повторила я, червоніючи до кінчиків вух. Сподіваюся, це не відіб’ється у її думках.

Тим часом Джесика вирішила перейти до складніших запитань.

— Як сильно він тобі подобається?

— Занадто сильно, — прошепотіла я. — Більше, ніж я йому. Не знаю, як цьому зарадити, — зітхнула я, знову почервонівши.

На щастя, містер Ворнер викликав Джесику. До кінця уроку їй більше не трапилася нагода продовжити допит. Тільки-но пролунав дзвінок, я пішла у контратаку.

— На англійській Майк запитав мене, чи ти розповідала про понеділок, — мовила я.

— Серйозно?! Що ти сказала? — ледве не задихнулася вона, відразу забувши про мене з Едвардом.

— Я відповіла, що ти розказувала, як ви чудово провели час. Здається, він зрадів.

— Скажи мені точно його слова, і дослівно, що ти відповіла!

Решта дороги проминула за аналізом структури речень, левову частку іспанської ми присвятили найдетальнішому відтворенню Майкової міміки. Нізащо в світі