Стефані Маєр - Сутінки

Три речі не викликали жодного сумніву. По-перше, Едвард Каллен — вампір. По-друге, якась частина його — не знаю, наскільки сильна, — бажає моєї крові. По-третє, я беззастережно і безповоротно в нього закохана.

Розділ 10

Допити

Вранці я відчайдушно сперечалася з тою половиною себе, котра свято вірила, наче вчорашній день — лише сон. На її боці — логіка і здоровий глузд. Як за рятівну соломинку, я хапалася за те, що аж ніяк не могла вигадати — запах, наприклад. Можу заприсягтися, створити такий аромат моя уява не здатна.

За вікном у напівтемряві стелився туман. Ідеальний день. Жодної причини не приходити до школи. Я вдяглася у теплий одяг, пам’ятаючи, що куртки у мене немає. Зайвий доказ реальності вчорашніх подій.

Коли я спустилася вниз, Чарлі вже поїхав на роботу — я проспала довше, ніж гадала. За три прийоми я проковтнула солодку вівсянку з горіхами та родзинками, запила молоком просто з пакета і помчала до вхідних дверей. Сподіваюся, дощ не вперіщить щосили, перш ніж я перетнуся із Джесикою.

Надворі стояв надзвичайно густий туман; здавалося, повітря перетворилося на молочно-білий океан. Імла крижаними пальцями хапала за голу шкіру обличчя та шиї. Швидше б опинитися у теплій кабіні пікапа! Через густу пелену туману, заледве зробивши десяток кроків по під’їзній доріжці, я помітила авто. Сріблясте «вольво». Серце ледве не вистрибнуло з грудей — зупинилося на мить, потім забилося з подвійною силою.

Я не зауважила, звідки Едвард виник, та ось він переді мною, відчиняє двері.

— Не проти, якщо я підкину тебе сьогодні? — запитав він, тішачись із мого виразу. Знову він захопив мене зненацька. Пропозиції бракувало категоричності. Я насправді мала право вибору — цілком могла відмовитися, він частково сподівався на це. Марна надія.

— Звичайно, не проти, спасибі, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно. Тільки-но я сіла у теплу машину, помітила, що бежева куртка висить на підголівнику пасажирського сидіння. Дверцята зачинилися; не встигла я оком кліпнути, як Едвард уже сидів поруч, запускаючи двигун.

— Я захопив куртку спеціально для тебе. Не хочу, щоб ти захворіла абощо, — запопадливо сказав він. Я зауважила, що на ньому не було куртки, лише легенька в’язана сіра сорочка із трикутним викотом і довгими рукавами. Тканина щільно облягала досконалий мускулястий торс. Величезне спасибі його обличчю, що не дає мені витріщатися на тіло.

— Я не така ніжна, — сказала я, кладучи куртку на коліна і просовуючи руки у задовгі рукави. Мені не терпілося переконатися, чи справді куртка пахне так, як здалося вчора. Ні, навіть краще.

— Хіба? — тихо заперечив він. Я не зрозуміла, сказав він це мені чи собі.

Ми їхали спеленаними туманом вулицями, ми мчали й почувалися ніяково. Принаймні я. Вчора ввечері мури між нами зникли. Майже всі. Я не знала, чи можемо ми бути відвертими сьогодні, тому вважала за краще тримати язика за зубами. Чекала, поки заговорить він.

Едвард обернувся до мене, на вустах грала самовдоволена посмішка.

— Як — сьогодні ти не засипатимеш мене запитаннями?

— Тебе хвилюють мої запитання? — полегшено зітхнула я.

— Не так сильно, як твоя реакція на мої відповіді, — схоже, він жартував, утім — хто його знає.

Я насупилася.

— Я реагую неправильно?

— В тім і біда. Ти сприймаєш усе неприродно спокійно. Що змушує мене гадати, щó ти насправді думаєш.

— Я завжди кажу те, що думаю.

— Після попереднього редагування, — звинуватив він.

— Ну, зовсім трішки.

— Достатньо, щоб зводити мене з глузду.

— Ти не захочеш це слухати, — промимрила я майже пошепки. Щойно слова злетіли з вуст, я про них пошкодувала. Печаль у голосі була ледве чутна, залишалося сподіватися, що Едвард її не помітив.

Він не сказав нічого. Цікаво, зіпсувала я йому настрій чи ні? Коли ми заїжджали на шкільну стоянку, його обличчя нагадувало згорнену книгу. Раптом мене осяяло.

— Де твої родичі? — запитала я. Не те щоб я не раділа можливості побути з ним наодинці, але вони зазвичай їздять разом.

— Їх підкинула Розалія, — знизав він плечима, припарковуючись поруч із блискучим червоним красенем із відкинутим верхом. — Претензійні колеса, правда?

— Угу, — видихнула я. — Якщо у неї є оце, чому вона їздить із тобою?

— Як я сказав, це доволі претензійне авто. Ми намагаємося не виділятися із загалу.

— У вас не дуже виходить, — розсміялась я, похитавши головою, коли ми вийшли із машини. Ми не спізнилися — завдяки навіженому водінню Едварда прибули навіть раніше, ніж треба. — То чому сьогодні Розалія поїхала на своїй машині, коли її автівка так впадає в очі?

— Ти не помітила? Я порушую усі правила, — він почекав мене біля «вольво». Коли ми йшли шкільним подвір’ям, він тримався зовсім поруч. Мені хотілося скоротити відстань, щоб можна було простягнути руку і торкнутися його, та я побоювалася, що йому це не сподобається.

— Чому ви взагалі придбали такі машини? — вголос міркувала я. — Якщо прагнете не привертати уваги?

— Це — наша слабкість, — зізнався він із пустотливою посмішкою. — Ми любимо їздити швидко.

— Сімейка Показух, — нечутно пробурчала я.

У Джесики, що чекала на мене, примостившись біля кафетерію під укриттям піддашка, очі ледве на вилізли на лоба. У руках, благослови її Боже, вона тримала мою куртку.

— Привіт, Джесико! — сказала я, коли ми підійшли ближче. — Дякую, що не забула.

Вона мовчки віддала куртку.

— Доброго ранку, Джесико! — ввічливо привітався Едвард. Він не винен, що має спокусливий голос. І не усвідомлює, на що здатний його погляд.

— Е-е-е… здоров, — вона перевела погляд широко розплющених очей на мене, намагаючись зібрати думки докупи. — Давай, побачимось на тригонометрії.

Вона багатозначно зиркнула на мене, я придушила зітхання. Заради всього святого, що я їй розповім?

— Давай, до зустрічі на уроці.

Вона попрямувала геть, двічі призупиняючись, щоб крадькома через плече стрельнути очима на нас.

— Що ти збираєшся їй розповісти? — пробурмотів Едвард.

— Агов, я думала, ти не можеш залазити у мою голову! — прошипіла я.

— Не можу, — спантеличено відповів він. Потім очі заблищали, я побачила, що він зрозумів, у чому річ. — Одначе читати її думки я можу. Вона лаштує на тебе засідку в класі.

Я застогнала, знімаючи його куртку й одягаючи натомість свою. Отримавши майно назад, Едвард перекинув його через плече.

— То що ти збираєшся їй розказати?

— Допоможеш мені? — заходилася благати я. — Що вона хоче почути?

Він похитав головою, лукаво шкірячись.

— Так не чесно.

— Ні, ти не хочеш поділитися тим, що знаєш сам, — ось це нечесно!

Едвард на мить поринув у роздуми, ми йшли далі, зупинившись лише біля дверей мого першого