Стефані Маєр - Сутінки

не займалася б довго такою дурнею, якби не побоювання, що в іншому разі розмова повернеться у небезпечне русло.

Потім пролунав дзвінок на обід. Коли я зірвалася з місця, абияк запихаючи книжки до сумки, мій піднесений настрій не залишився непоміченим.

— Сьогодні за ланчем ти сидітимеш не з нами, правда? — припустила вона.

— Поживемо — побачимо.

Не можу бути стовідсотково впевнена, що Едвард не зникне, поставивши мене у незручне становище.

Та за дверима іспанського кабінету, прихилившись до стіни, чекав на мене Едвард Каллен, більше схожий на грецького бога, ніж на людину. Джесика зиркнула на нього, закотила очі й залишила нас.

— До зустрічі, Белло, — багатозначно прощебетала вона. Можливо, доведеться вимкнути звук у телефоні.

— Привіт! — сказав він водночас задоволено й роздратовано. Жодних сумнівів, підслуховував нас.

— Привіт!

У голову не лізла годяща тема для розмови, Едвард мовчав — очікував свого часу, вирішила я, тому прогулянка до кафетерію минула без слів. Іти поруч із Едвардом у тисняві й штовханині обідньої перерви — наче повернутися у перший день у школі. Всі витріщаються.

Він мовчки приєднався до черги, хоча допитливий погляд ковзав по моєму обличчю що кілька секунд. Мені здалося, що роздратування бере гору над задоволенням, стаючи домінантною емоцією. Я почала нервово гратися змійкою на куртці.

Він підійшов до прилавка і вщерть заповнив тацю.

— Що ти робиш? — запротестувала я. — Сподіваюся, це все не для мене?

Він похитав головою, збираючись платити за їжу.

— Звісно, половина — моя.

Я підняла догори брову.

Він попрямував туди, де ми сиділи минулого разу. З протилежного кінця довгого столу група старшокласників здивовано спостерігала, як ми сідаємо один навпроти одного. Едварду, схоже, було байдуже.

— Бери, що хочеш, — сказав він, підштовхуючи тацю до мене.

— Мені цікаво, — сказала я, взявши яблуко й крутячи його в руках, — що б ти робив, якби тебе підбили скуштувати людської їжі?

— Завжди тобі цікаво, — скривився він, похитавши головою. Вп’явся у мене очима, не дозволяючи відвести погляд, взяв із таці піцу, повагом відкусив чималий шматок, швидко пережував і проковтнув. Я спостерігала з розтуленим ротом.

— Якби тебе підбили з’їсти грязюку, ти б змогла, правда? — поблажливо поцікавився він.

Я зморщила носа.

— Якось я їла бруд… на спір, — зізналась я. — Не так і гидко. Едвард розсміявся.

— Чомусь я не здивований… Здається, щось за моїм плечем привернуло його увагу.

— Джесика аналізує мої дії, щоб потім розкласти все по поличках для тебе, — підштовхнув він решт у піци до мене. На згадку про Джесику на його риси впала тінь минулого роздратування.

Я поклала яблуко й відкусила піцу, старанно уникаючи дивитися на Едварда. Зараз почнеться допит.

— Кажеш, офіціантка була гарненькою? — ніби між іншим поцікавився він.

— Ти справді не помітив?

— Ні. Не звернув уваги. Мене хвилювали інші запитання.

— Бідолашна, — я могла дозволити собі бути милосердною.

— Дещо з того, що ти розповіла Джесиці… скажімо так, непокоїть мене, — він не захотів підіграти мені, перейшовши на жартівливий тон. Голос звучав хрипкувато, з-під опущених вій у мене впивалися стурбовані очі.

— Не дивно, що тобі сподобалося не все почуте. Ти в курсі, що говорять про любителів підслуховувати, — нагадала я.

— Я попереджав тебе, що слухатиму.

— А я попереджала, що тобі не захочеться дізнаватися мої думки.

— Правда, — погодився він, не змінюючи тону. — Втім, ти помиляєшся. Я дуже хочу знати, про що ти думаєш, — все. Просто мені хотілося б… щоб ти не думала деякі речі.

Я насупилася.

— О, це все міняє.

— Мова зараз про інше.

— Про що?

Ми схилилися над столом, тягнучись одне до одного. Едвардові білі довгі руки підперли підборіддя, я гойднулася вперед, поклавши праву долоню Едварду на шию. Я постійно мала нагадувати собі, що ми сидимо у переповненій їдальні, де за нами, напевно, спостерігає не одна пара цікавих очей. Як легко з головою поринути у нашу напружену маленьку приватну розмову!

— Ти справді віриш, що я тобі небайдужий більше, ніж ти мені? — промимрив він, нахиляючись ближче, пронизуючи мене темно-золотавими очима.

Довелося негайно пригадувати, як дихати. Спроба увінчалася успіхом, лише коли я відвела погляд.

— Знову ти за своє, — прошепотіла я. Від здивування його очі стали ще більшими.

— Що?

— Засліплюєш мене, — зізналась я, намагаючись не втратити самовладання, подивившись на нього.

— О! — насупився він.

— Ти не винен, — зітхнула я. — Це мимовільно.

— Ти відповіси на поставлене запитання?

Я опустила очі.

— Так.

— «Так» у сенсі: ти відповіси — чи «так» у сенсі: ти дійсно віриш? — розлютився він.

— Так, я справді у це вірю.

Я зосередилася на розгляданні стола, блукаючи очима по візерунку — імітації дерев’яних дощечок на пластику. Мовчанка затягнулася. Я вперто затялася цього разу не заговорити першою, борючись зі спокусою крадькома зиркнути на Едварда.

Нарешті я почула м’який шовковий голос.

— Ти помиляєшся. Я підвела голову, щоб зустрітися з ніжним поглядом.

— Ти не знаєш, — пошепки не погодилась я, із сумнівом похитавши головою, хоча від його слів серце ледве не вискочило із грудей. Як мені хотілося, щоб це було правдою!

— Чому ти так думаєш? — рухливі топазові очі проникливо дивилися прямо у душу, здавалося, марно намагаючись витягнути правду просто з моєї голови.

Я втупилася в Едварда, намагаючись при цьому зберегти чіткість мислення і знайти спосіб все пояснити. Поки я відчайдушно копирсалася у голові в пошуках годящих слів, Едвард почав виказувати ознаки нетерпіння, насупився, збентежений моїм мовчанням. Я забрала руку із шиї і підняла палець догори.

— Мені треба подумати, — зауважила я. Судячи з виразу, йому полегшало — він зрадів, що я взагалі збираюся відповідати.

Я поклала праву руку на стіл, поряд із лівою, щоб мої долоні зустрілися. Витріщилася на руки, сплітаючи пальці у замочок і розплітаючи, і врешті-решт заговорила.

— Ну, якщо забути про очевидне, інколи… — завагалась я. — Не впевнена, не вмію читати думки, та інколи складається враження, що ти маєш на увазі «до побачення», хоча говориш нібито зовсім інше.

Це було найточніше вербальне втілення страждання, у яке час від часу занурювали мене Едвардові слова.

— Проникливо, — прошепотів він, підтверджуючи побоювання і змушуючи вищезгадане страждання виринути на поверхню. — Одначе в цьому криється причина твоєї помилки, — почав пояснювати він, аж раптом примружився. — Що ти хотіла сказати словом «очевидне»?

— Господи, поглянь на мене, — (абсолютно зайва пропозиція, він не зводить із мене очей). — Я звичайна пересічна людина — ну, хіба що за винятком здатності притягувати погане, як ті кілька випадків, коли я ледве не загинула, і майже інвалідної незграбності. І подивися на себе, — повела я рукою у бік приголомшливо досконалої істоти.