Галина Костянтинівна Вдовіченко - Купальниця

наблизи-

лась до чоловіка і залишила на його губах короткий, ніжний

поцілунок.

— А якщо ти і досі нічого не отримав, — кинула пустотли-

вий погляд на чоловіків, — то я негайно приведу сюди і наш

молодший склад. Без памперсів, бо закінчились. І ми трима-

тимемо цей жлобський офіс в облозі стільки часу, скільки зна-

добиться.

— Пані… Я перепрошую, — почав було один з чоловіків,

вищий та грубший.

Він коротко й запопадливо глянув у бік другого, стало зро-

зуміло, хто тут хто.

— Ні, це я перепрошую, — сказала Кароліна манірним то-

ном, зробила два кроки до помічника шефа і потягнула його

рукав донизу. Він злякався.

153

— Перепрошую, — повторила Кароліна вже від дверей. Во-

на сперлась на них спиною, і стало зрозуміло, що шлях до від-

ступу перекрито. — Перепрошую, що ваші корпоративні пра-

вила не викликають жодного бажання працювати у вашій

фірмі. Але за місяць роботи доведеться розрахуватись.

Чоловіки мовчали, вони ще не отямились від цього неспо-

діваного оксамитово-стрімкого нападу.

— Лічильник працює, — порушила тишу гостя. — У таксі .

— А ми, — озвався, нарешті, курдупель у дорогих мештах, Кароліна встигла оцінити його мешти, відійшовши на від-

стань, — ми саме підійшли до цього питання. Щойно перед

вашим приходом.

Він поліз пальцями-сардельками у внутрішню кишеню під-

жака, відрахував кілька купюр, простягнув їх Кароліні, вона

перерахувала і передала Олегові.

Шеф уже оговтався, від його розгубленості не залишилось

й сліду.

— А у вас яка спеціальність? — на його самовдоволеній

пичці грала усмішка, він зробив котячий крок вперед, до-

вірливо схилив голову набік.

— Хочете запропонувати мені роботу? — уточнила вона.

Шеф багатозначно й повільно хитнув головою вліво-впра-

во, припнутий до берега човник гойднувся на хвилях.

Кароліна дивилась на нього і мовчала. Вона вміла тримати

паузу.

— Такі, як ви, нам були б не зайві… — першим озвався шеф.

— Я з дітьми наразі працюю, — відповіла Кароліна, — дя-

кую за пропозицію.

Вийшли з грошима та з речами (добросовісний Олег встиг

принести на роботу два довідники), у супроводі байдужого

погляду опасистого охоронця. Добре, що вікна виходили на

внутрішнє подвір’я, інакше неодмінно за ними спостеріга-

ли б з вікон: де стоїть те таксі, у якому в заручниках діти без

памперсів?..

154

* * *

Цей випадок мав розважити, а він лиш підірвав в Олегові впев-

неність у своїх силах. Вони ніби й посміялись, обговорюючи

реакцію та обличчя шефа та його помічника, але настрій у Ше-

хова пішов донизу. Чи міг би він впоратися без Кароліни? Не

міг. Без її втручання не отримав би заробленого. Він подумки

прокручував репліки та жести тієї короткої розмови і доходив

висновку, що аргументи жінки шеф прийняв, бо вона вдалася

до зрозумілого йому арсеналу переконання: збрехати, демора-

лізувати, налякати. А добре зроблена Олегом робота для ньо-

го й не могла бути аргументом, це, виявляється, не привід, щоб

її належно оплатити. Лоха гріх не кинути. Такий у них закон.

Кілька днів не вдавалось розрадити Олега. Вона й подумати

не могла, що він такий вразливий. Мовчав, надзвонював ку-

дись, розмовляв з київськими знайомими і нарешті за чиєюсь

підказкою, знайшов роботу за фахом.

Кароліна проводжала його зі словами про те, що невдачі ро-

блять нас сильнішими, вони зміцнюють характер і таке інше.

Олег зупинився на порозі, пригорнув її до себе, не давши змо-

ги договорити.

Дивний фатум переслідував Олега. Через два тижні — він не

встиг навіть як слід увійти у справи — сталося банальне рейдер-

ське захоплення невеличкої, але перспективної фірми. Колишні

співвласники витіснили теперішніх, з якими перебували у ста-

ні війни. Приватна охоронна структура допомогла їм завести на

фірму своїх людей і переконливо попросити провідних фахівців

з команди конкурентів звільнити кабінети. Олег узявся було

відновлювати справедливість, але в документах фірми ще від

часів її створення були допущені двозначні трактування, вони

й зробили можливим перехід власності з рук у руки колишніх

партнерів. Та й про справедливість, як він швидко зрозумів, не

йшлося. Одні власники тиснули на інших, затягували у свою бо-

ротьбу без правил людей, які в будь-якому випадку залишаться

155

ні з чим. Гору взяв той, хто хитріший, у кого більше зухвалості

та грошей. Залишалося перенести з’ясування стосунків до залу

суду. Але й суд мав документальні підстави, аби винести один

з двох однаково законних вердиктів, який буде сформовано за-

лежно від замовлення та кількості нулів у сумі гонорару.

Після короткого, завзятого та безнадійного протистояння, повертаючись додому, Олег потрапив під холодну листопадо-

ву зливу — і зліг з температурою. Думали — бронхіт, вияви-

лось запалення легенів. Накритого двома ковдрами, його то

трусило від холоду, то кидало в жар. Очі сльозились, волосся

вологими пасмами тулилось до чола… Кароліна накупила

в аптеці ліків, що їх виписав приватний лікар, і це був пер-

ший вечір, коли вона відчула короткий та яскравий, як блис-

кавка, напад паніки. Вони більше не мають грошей. Взагалі.

Усе легковажно розтринькали. А що залишилось, розійшлося

в один вечір: п’ятсот сорок гривень віддала в аптеці, сотню за-

платила лікареві за консультацію, і тепер у гаманці лежала од-

на самотня гривня. Володимир Великий з купюри дивився із

докором, стискаючи губи.

Що буде, як завтра свавільна й непередбачувана Анна ска-

же, що маленькій Лесі більше не потрібна нянечка? Що вони

робитимуть? За що житимуть?

Намагалась не виказувати своїх страхів, усміхалась, робила

Олегові уколи вранці і ввечері. Денні брала на себе пані Стася, яка приносила хворому гарячий чай з калиною-малиною. Їв

він мало. Після щоденної роботи — а це могли бути і дві годи-

ни, і вісім — Кароліна приносила додому свіжі продукти та га-

зети з журналами. Відкладала в шухлядку стінної шафи хоча б

десятку, а якщо обставини дозволяли — то й п’ятдесят гривень.

Тамувала в такий спосіб страх перед безгрошів’ям, він їй, ма-

буть, дістався з генами від мами.

Олег ні про що не питав, він тепер усе більше мовчав, ли-

ше одного разу перехопив руку Кароліни, поцілував її в пульс, як колись. «Пробач мені», — і відвернувся до стіни. Кароліна

156

лягла поряд, охопила зі спини руками, притиснулась до ньо-

го, але через деякий час відчула, що йому так незручно. Тор-

кнулася долонею чола, температура була нормальною, поці-