Галина Костянтинівна Вдовіченко - Купальниця

ша», але повна в матеріальному вимірі, бо всього тут було до-

волі, а емоційно в цих стінах було порожньо і холодно, тому, мабуть, Кароліна так близько зійшлася з маленькою Лесею, а дів-

чинка тулилась до няньки, яка щиро ділилася з нею теплом.

3

Ледве глянула, здалося, що він захворів. Обличчя сіре, погляд

тьмяний.

Що сталося?

Відвів її руку зі свого чола.

— Я здоровий.

— Що сталося тоді? Я ж бачу…

Олег перевдягнувся — мовчки, повільно, повісив костюм

на плічка до стінної шафи. Кароліна терпляче чекала, не зво-

дячи з нього очей.

— Уяви, — почав він знехотя, — шеф сказав, що в моїх по-

слугах вони не мають більше потреби.

Мовчала, не перебивала.

— Я запитав, як це розуміти? — голос Олега забринів обра-

зою. — Як це розуміти: у моїх послугах вони не мають потре-

би! Після місяця роботи?.. Після усього, що я зробив? Напере-

додні дня виплати зарплатні? Так, каже він, ви не пройшли

випробувального терміну. Чуєш? Не пройшов випробувально-

го терміну! Та я за місяць зробив те, що і вшістьох не подола-

ли б. Я навів лад у їхніх паперах, і тепер він каже, що я можу

бути вільний. До наступного завалу у справах, так варто це ро-

зуміти. Він дає мені волю, чуєш? — збуджено провадив Олег, без зупинок. — Більше того! Він знайшов одну помилку, одну-

єдину незначну помилку, якої я дивом припустився, і тепер пе-

реконує мене, що через неї їм загрожують у майбутньому

150

проблеми. У цьому винен я, і тому він мені не заплатить ні ко-

пійки, і нехай я буду вдячний, що він закриє очі на мій прокол!

— Помилка справді серйозна?

— Та яке! Лякалка для хлопчиків-першокурсників.

— Так, — сказала Кароліна, — зрозуміло. Він просто тебе

розвів. Я чула про такі випадки. Людина працює, старається, і все ніби гаразд, як раптом: вибачте, ви нам не підходите. Про-

щаються, нічого не заплативши, беруть наступного, гоп-ля! —

той самий фокус. Вибір є.

— Саме так! — Олег нервово ходив кімнатою туди-сюди. —

Мені так і сказав наш водій. Бере, каже, шеф людину на робо-

ту, а потім каже: дякую, до побачення! За такою схемою кілька

попередників того водія працювали. За «дякую»! У людей ді-

ти, сім’ї, та він нічого й не знає про сім’ї! Це для нього — зайва

інформація! А той Микола, водій, він не дасть собі в кашу на-

плювати: чорта з два, каже, мене надурять! На мені, каже, об-

ламається! І я цього так не залишу! Місяць роботи псові під

хвіст! Ні, цей номер не пройде.

За ніч Олег не заспокоївся, зранку збирався на роботу, як на

фронт, і пив таблетки проти тиску. Вигляд у нього був, як у по-

битого пса.

Не буде діла, подумала Кароліна.

Шеф мав приїхати в офіс одразу після обіду, о 14-й годині, і во-

на вже уявляла, як за півдня вимучить себе уявними ситуація-

ми Олег, як прокручуватиме варіанти майбутньої розмови з ше-

фом, і навіть не піде на обід в очікуванні вирішального моменту.

Їй спала на думку одна ідея, яку вона могла реалізувати й са-

ма, але надійний партнер міг збільшити ймовірність успіху. Во-

на ще трохи покрутила цю ідею, посумнівалась, чи варто втя-

гувати дитину, але останнім аргументом став такий: а куди

я малу подіну? Піде зі мною, вирішила вона.

— Лесю, ти мені друг? — запитала, коли вони вийшли в парк

на денну прогулянку.

— Друг! — довірливі сірі очиська дивляться знизу вгору.

151

— Поможи, друже! Треба зіграти одну виставу…

— З ляльками?

— Ні, не з ляльками, не в нашій кімнаті, а майже як у дорос-

лому театрі. Тобто — у житті. Ми прийдемо на роботу до мого

чоловіка, Олега. І ти зіграєш роль нашої доньки. Зможеш?

— Як це?

— Зайдеш, я скажу: ось він де! — ти його обіймеш, і все. На-

віть говорити нічого не треба. Я сама все скажу. Добре?

— Добре, — погодилась мала.

У охоронця була міцна нижня щелепа та жіночі стегна, що

їх окреслювали формені чорні штани. Стрілки годинника над

його головою показували п’ять хвилин по другій.

— Вам кого? — запитав він байдуже.

— Пана Олега Шехова, — Кароліна обдарувала хлопця од-

нією зі своїх найпривабливіших усмішок. — Це мій чоловік.

— Прямо й направо, номер 7 на дверях.

— Дякую!

Того дня режисером офісної вистави була не Кароліна, бо

про мізансцену, її учасників та початкові репліки подбав випа-

док, а їй дісталась роль головної героїні, яка виходить на аван-

сцену пізніше, і має повернути дійство в інший бік, працюючи

в режимі експромту. Кароліні залишалося з вдячністю прийня-

ти запропоновані умови.

За дверима під номером 7 нерозбірливо лунали чоловічі го-

лоси.

Кароліна зупинилась, перехопила погляд Лесі.

— Мама, — показала на себе, нагадуючи про домовленос-

ті. — Донька, — на Лесю.

Дівчинка кивнула: спокійно, усе пам’ятаю. І Кароліна, по-

стукавши, відчинила двері.

Посередині невеличкої кімнати з двома столами і комп’ю-

терами під стінним календарем стояли троє. Серед них могло

й не бути того шефа-кидалова. Але один з трьох був Олег, і цьо-

го було достатньо.

152

— Доброго дня! — весело привіталась Кароліна. — Ось де

він! — показала Лесі на Олега.

— Тату!

Мала артистка кинулась до Олега і обхопила його за ноги.

Кароліна подумки відзначила рівень імпровізації. На Олега

в цей момент краще було не дивитись — він украй розгубив-

ся. Колеги з цікавістю спостерігали за жінкою з дитиною.

— Вибачте за вторгнення…

Кароліна перевела погляд з одного на другого. Не зрозумі-

ло, хто з них міг бути тим «інтелігентним», як видалося спо-

чатку Олегові, шефом. Ті двоє одягнені були в одному стилі, і вираз облич однаковий, лише один — вищий, другий нижчий.

— Ми на хвилинку, — сказала вона. — Олеже, нас чекає

таксі. Мар’янка та Лесик — на задньому сидінні. Майже за-

ручники! — широкий усміх усім присутнім. — А ми до тебе

по гроші. Памперси та молоко знову подорожчали!

Олег розгублено тримав руку на голові Лесі, а та з-під йо-

го долоні милувалася своєю нянькою.

— Дай мені кілька сотень з сьогоднішньої зарплатні, — Ка-

роліна вхопилась за рукав Олега, потягнула донизу,