Філіп Пулман - Янтарне скло

я спробувала його врятувати, але все пішло хибно й лорд Ізраель убив його. Так от, я його бачила. У своєму сні я знову зустріла його, але він був мертвий чи дух, і він уповав на мене та закликав мене, але я його не могла почути. Він не хотів, щоб я стала мертвою, зовсім ні — він хотів поговорити зі мною. І… це ж я взяла його до Свольбарда, і там його було вбито, отже, я винна в його смерті. Я згадувала наші ігри в Коледжі Джордана, думала про те, як ми гралися на даху, на ринках, на річці, по всьому місту й навіть у Клейбедсі… Я, Роджер та всі інші… Я поїхала до Больвангара, щоб повернути його додому, але лише зробила ще гірше. І коли я не вибачуся перед ним, це буде дуже погано, і ми не зможемо зробити нічого корисного. Розумієш, Віле, я мушу це зробити. Я повинна спуститися в землю мертвих, відшукати його та… та вибачитись. Мені байдуже, що станеться після цього, скажімо, тоді ми можемо… можемо… Та це пусте.

Віл спитав:

— А цей світ мертвих, чи він являє собою місце, схоже на мій чи твій світ? Чи можу я за допомогою ножа зробити прохід до нього?

Вражена цією думкою, Ліра мовчки подивилася на нього. Хлопець повів далі:

— Ти могла б просто зараз спитати алетіометр. Спитай, де знаходиться цей світ і як до нього потрапити.

Дівчинка схилилася над алетіометром, перед цим потерши очі та сконцентрувавшись на циферблаті. Її пальці швидко забігали, і за хвилину вона вже отримала відповідь.

— Так, туди можна проникнути, — сказала вона, — але це дуже незвичайне місце. Настільки незвичайне, що… Віле, чи зможемо ми це зробити? Це ж світ мертвих! Яка частина нас піде туди? Коли ми вмираємо, наші деймони зникають — я сама це бачила, — а наші тіла залишаються у могилі та розкладаються, чи не так?

— Тоді має існувати третя частина, зовсім інша.

— Знаєш, — тремтячим голосом промовила Ліра, — я гадаю, що так воно і є! Адже я можу думати про своє тіло та про свого деймона, тож має існувати третя частина нас, та, якою ми думаємо!

— Так. Мабуть, саме це називають духом. Лірині очі спалахнули.

— А що як ми спроможемося витягнути звідти дух Роджера? — збуджено сказала вона. — Можливо, ми його врятуємо!

— Можливо. Принаймні, ми спробуємо це зробити.

— Так, спробуємо! — вигукнула Ліра. — Ми зробимо це разом!

«Але для цього слід полагодити ніж, — подумав Віл, — інакше ми не зможемо зробити нічого».

Коли в його голові прояснилося, а шлунок заспокоївся, він підвівся на лікті та покликав маленьких шпигунів. Вони щось робили із крихітним пристроєм.

— Хто ви такі? — спитав хлопець. — І на чиєму ви боці?

Чоловік закінчив те, що робив, і закрив дерев'яну кришку ящика, схожого на футляр для скрипки, але розміром із волоський горіх. Вілові відповіла жінка.

— Ми галівесп'яни, — сказала вона. — Мене звати леді Салмакія, а мого супутника — шевальє Тіаліс. Ми розвідники і працюємо на лорда Ізраеля.

Вона стояла на камені за три чи чотири кроки від того місця, де сиділи Віл і Ліра, і в місячному світлі її було чудово видно. Її голос був вельми чітким і низьким, але було чути, що говорить маленька істота. Трималася вона дуже впевнено. На ній була широка спідниця з якогось сріблястого матеріалу та зелена безрукавка, а її обладнані шпорами ступні були голими — так само, як ноги чоловіка. Його костюм був тих самих кольорів, проте він був одягнутий у сорочку з рукавами та широкі бриджі завдовжки до середини литки. Обоє галівесп'яни здавалися сильними, вмілими, безжальними та гордовитими.

— Із якого світу ви прийшли? — поцікавилася Ліра. — Я ніколи не бачила таких людей, як ви.

— Наш світ зіткнувся з тією самою проблемою, що й ваш, — сказав Тіаліс. — Ми вигнанці. Наш вождь лорд Роук почув про повстання лорда Ізраеля та запропонував йому нашу допомогу.

— А чого ви хочете від мене?

— Відвести тебе до твого батька, — відповіла леді Салмакія. — Щоб урятувати тебе та хлопця і привезти вас до фортеці, лорд Ізраель вислав загін під командуванням царя Огунве. Ми маємо допомагати солдатам.

— Зрозуміло, але якщо я не хочу йти до батька? Якщо я йому не довіряю?

— Мені шкода це чути, — промовила леді Салмакія, — але нам наказали доправити вас до фортеці.

Ліра не втрималася та голосно засміялася: ці маленькі люди гадають, що вони здатні змусити її щось зробити? Але то була помилка. Жінка стрибнула, схопила Пантелеймона-мишу та, міцно стиснувши його, підвела до його лапи гостру шпору. Ліра судорожно зітхнула: це було схоже на той шок, котрий вона відчула, коли її деймона схопили ті люди з Больвангара. Ніхто не повинен торкатися її деймона — це було брутальним порушенням неписаних законів.

Але потім вона побачила, що Віл правою рукою схопив шевальє, щільно охопивши його ноги, щоб він не зміг скористатися шпорами, та підняв його високо над головою.

— Знову безвихідна ситуація, — спокійно промовила леді. — Постав шевальє на місце, хлопче.

— Спершу відпусти Ліриного деймона, — відповів Віл. — Я не маю настрою сперечатися з вами.

Ліра здригнулася, зрозумівши, що Віл щосекунди може розбити голову галівесп'янина об камінь. Маленькі люди також добре це бачили.

Салмакія прибрала ногу від лапи Пантелеймона, і він, звільнившись із її обіймів, відразу перетворився на лісового кота та розлючено зашипів. Смух на ньому став дибки, а хвіст забив по повітрю, мов батіг. Його оголені ікла знаходилися лише за декілька дюймів від обличчя леді Салмакії, проте вона дивилася на нього надзвичайно спокійно. Постоявши так кілька секунд, Пантелеймон повернувся та, набувши вигляду горностая, втік до Ліри на руки, і Віл обережно поставив Тіаліса на камінь поруч із його товаришкою.

— Тобі слід виявляти бодай трохи поваги, — сказав Лірі шевальє. — Ти лише пихате нерозважливе дівчисько, але щоб урятувати тебе від смерті, загинуло декілька хоробрих чоловіків. Поводься ввічливіше.

— Вибачте мені, — покірливо відповіла дівчинка. — Я більше не буду, чесно.

— Що ж до тебе… — повів далі Тіаліс, повертаючись до Віла.

— Що ж до мене, — перервав його хлопець, — зі мною краще розмовляйте іншим тоном. Повага завжди має бути двосторонньою. Атепер слухайте мене уважно: головний тут я, а не ви. Якщо ви бажаєте залишитися з нами та допомогти, то робіть те, що ми скажемо, якщо ж ні, то краще відразу повертайтеся до лорда Ізраеля. Це навіть не обговорюється.

Ліра бачила, що маленькі люди розлютилися, але Тіаліс