Лариса Володимирівна Денисенко - Нова стара баба

краще зрозуміли мене та мого брата, а так само й наше життя, треба мовити пару слів щодо його дівок. Саме так: дівок. Ось я й виказала своє справжнє ставлення до них. Погано, виявляється, я до них ставилася, а може, це у мене залишилися такі негативні спогади. Спогади, схожі на використаний пакетик чаю. Кому ж він може сподобатися? Та нікому. Гіршою за використаний пакетик чаю може бути лише розчинна кава «Нескафе», саме ота кава, яка щоразу змушує відкривати себе. Не знаю, де її фасують, але це що завгодно, тільки не кава. Не може бути справжня кава таким гидким пійлом, а якщо це так, то я вже вкотре відчую себе ошуканою.

Першою мені спала на думку Леся. Якщо зважати на хронологію, вона й була першою постійною подругою Рудого. Знов-таки, на перший погляд, вона була чарівною. Тонкі риси обличчя – вона дозволила мені пройтися по її обличчю пальцями, а пальці у мене надзвичайно чутливі. Вона мала вишуканий вигляд, однак, незважаючи на тендітну зовнішність, – сталевий характер, що у неї загартувався, мов сталь. Леся була майбутнім архітектором. Закінчувала КІБІ (Київський інженерно-будівельний інститут). Із цього приводу вона казала таке: «Це дуже естетично. Чоловік – режисер, дружина – архітектор. Справжня інтелігентна родина. Навмисно таке не вигадаєш. Ти бачиш, любий, який збіг життєвих обставин?» Вона брала бика за роги. Рудий ніяковів, тому що одружуватися не входило в його найближчі плани, але кивав головою: він не любив сперечатися з Лесею.

Вона почувалася у нас у хаті господинею, вела протокольне листування з нашою мамою, яка вважала її «знахідкою для Рудого», і навіть записала текст на телефонний відповідач: «Леся та Рудий удома, але вони займаються коханням; якщо вам щось потрібно від когось із нашого подружжя, то залиште своє повідомлення після довгого сигналу». Пам’ятаю, Рудий за цей запис влаштував їй перший грандіозний скандал.

Ще у неї були підозри, багато підозр. Чи не є Рудий наркоманом, тому що всі творчі люди так чи інакше наркоманять? Чи не спимо ми з Рудим, тому що є в нас «якийсь підозрілий зв’язок, незрозуміло на чому замішаний»? Чи, взагалі, були у мене чоловіки? Це її дуже хвилювало. Ще вона непокоїлася тим, що я можу виявитися фригідною. «Я не переживу, якщо ти виявишся фригідною», – саме так казала Леся. І починала нервово ходити по кімнаті. Вона вважала, що її прямий обов’язок – пробудити в мені пристрасну жінку.

Вона тягала до нашої хати якихось хлопців, показувала їм мене й шепотіла: «Ну зроби це заради мене, Дмитре-Василю-Олеже. Вона ж симпатична, чи не так? Розворуши її, га? Щоб вона відчепилася від свого брата. Це ж неприродно – спати з братом. Хоча я жінка з прогресивними поглядами, але мене це бентежить».

Про ці підозри я не розповідала Рудому, та якось вона сама йому зізналася, що її хвилюють наші стосунки. «Те, що ти спиш із Мірою, – це збочення. Це збочення, з яким я не можу миритися». Він не розмовляв із нею більше місяця, а потім вона знов «з дощами і туманами» повернулася в наш дім.

Приводом для їхнього остаточного розриву прислужилися гіпсові обличчя військових на фасаді Будинку офіцерів, хоч як це смішно. Ми гуляли по Печерському району, неспішно, у принципі, у всіх був чудовий настрій. Аж поки не дійшли до Будинку офіцерів. І Леся показала на обличчя солдатів у будьонівках.

– Дивися, який у них натхненний вираз обличчя, – промовила Леся.

– У кого? У цих одрубаних голів? – спитав Рудий. І вони розпочали лайку.

– Ти нічого не тямиш в архітектурі, у тебе застиглий мозок, ти не бачиш виявів мистецтва, ти заздриш цьому скульпторові, бо у тебе так нізащо не вийшло б, – підкинула хмизу в багаття Леся.

– Яке тут мистецтво? – гарячкував Рудий. – Теж мені мистецтво: зробити одну маску й наліпити це зображення кілька разів, калькування, а не мистецтво.

– Це різні обличчя, – не здавалася Леся. – Придивися, але ж у тебе немає очей, навіть ця сліпа курка бачить набагато більше за тебе, – це було останнє, що сказала Леся перед тим, як отримати ляпаса. Рудий розлютився.

Більше я її не бачила. Брат зустрічав її на вечірках із моїми колишніми потенційними коханцями Дмитром-Василем-Олегом. Подейкують, що за когось із цих паничів вона нарешті вийшла заміж.

Коли Рудий розійшовся з Лесею, наша мати чомусь подумала, що його не тягне до жінок, натомість він має сильну прихильність до чоловіків, тобто мама була переконана в тому, що в Рудого так звана нетрадиційна орієнтація. Утім, може, Леся взяла фінальний акорд і написала їй фатального листа, в якому звинуватила Рудого у цьому гріху.

Материні дзвінки були тривожними, а потім у нашому домі з’явилася Христина Стеців. Емігрантка з Канади. Канадійка українського походження. З привітом від матусі, вітанням від батька та повідомленням: «Я у вас трохи поживу, поки знайду придатне житло». У неї було гладке обличчя й лагідна посмішка. Знайти «придатне житло» було важко. Незабаром у Христини та Рудого зав’язались стосунки.

Христина була старшою за Рудого, я достеменно не знаю, яка у них вікова різниця. Проте це не так важливо, все одно, хоч би скільки було Рудому років, він завжди залишався хлопчиком, а Христина мала яскраво виражені материнські риси. Треба визнати, що вона обожнювала Рудого. Називала його генієм, присвячувала йому все своє життя, сплачувала всі його рахунки. Вона переймалася всіма його справами, проблемами, займалася його одягом, занотовувала його геніальні думки. Завжди заглядала йому в рота, я так думаю, що їй вдалося побачити його славетні гланди, через які Рудий у дитинстві постійно хворів різноманітними ангінами. Вона називала Рудого коханням її життя. Мені здається, що це жахливо – бути коханням усього життя іншої людини. Це неабияка відповідальність.

На її погляд, я стояла на заваді їхнього всепоглинаючого почуття. Я втручалася у ланцюг, що мав би, на думку Христини, складатися лише з двох ланок: вона й він. Ще одна ланка, його сестра, не збігалася з її планами. Ні, вона ставилася до мене добре. Можливо, занадто добре. Аякже, вона мала про всіх піклуватися, тому піклувалася й про мене. Хвилювалася, чи сподобалась мені їжа, чи не заважає її музика, одне слово, Христина опікувалася мною. Незважаючи на це, вона мені не подобалася. Більше того, вона мене лякала.

Узяти хоча б цю її турботливу звичку – щовечора пропонувати мені «випити трохи молока». «Молоко містить у собі багато кальцію, а кальцій конче необхідний твоєму зору. Зроби хоч ковток, Міро,