Люсі Мод Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

до неї, ніж від сценки, яка встигла вже навіть ейвонлійцям набриднути; коли ж пан Філіпс декламував монолог Марка Антонія над тілом Цезаря — із щонайбільш несамовитими інтонаціями, та ще й поглядаючи наприкінці кожної фрази на Пріссі Ендрюс — Енн була готова враз підняти заколот, якби котрийсь із римських громадян показав їй шлях.

І лиш єдиний номер програми нітрохи її не зацікавив. Коли Гілберт Блайт почав декламувати «Бінґен-на-Рейні», Енн витягла книжку, і читала, доки закінчився його виступ. Вона сиділа гордовита й непорушна, тоді як Діана плескала в долоні, аж вони їй затерпли.

Додому вони приїхали об одинадцятій, сповнені захвату від концерту, наперед смакуючи радість від майбутнього детального обговорення. Усі, здавалося, вже спали, дім поринув у тишу й темряву. Дівчата навшпиньках прослизнули в довгу вузьку вітальню, з якої можна було вийти в гостьову кімнату. Там було тепло й затишно; у каміні ледь мерехтіли незгаслі жаринки.

— Давай тут роздягнемося, — сказала Діана, — тут так тепло й добре.

— Правда ж, чудовий був концерт? — захоплено видихнула Енн. — Яке це, певно, дивовижне відчуття, коли виходиш на сцену читати вірші. А як ти гадаєш, Діано, нас теж покличуть так виступати?

— Звісно, колись покличуть. Вони завжди кличуть старших учнів. Гілберт Блайт часто виступає, а він лише на два роки старший за нас. О, Енн, як ти могла вдавати, буцім геть його не слухаєш? Він, коли дійшов до рядка «А інша, не сестра…», — дивився просто на тебе.

— Діано, — з гідністю відказала Енн, — ти моя найближча подруга, але навіть тобі я не дозволю говорити зі мною про цю людину. Ти вже вдягла нічну сорочку? То біжімо наввипередки до ліжка — хто швидше?

Діані пропозиція видалася спокусливою; дві маленькі фігурки в білих льолях полетіли вздовж вітальні до дверей у гостьову кімнату і, стрибнувши, одночасно впали на ліжко. А тоді… щось… ворухнулося під ними, хтось застогнав, скрикнув і здушено промовив:

— Боже милосердний!

Енн і Діана самі незчулися, як зіскочили на підлогу й вибігли з кімнати геть. Отямилися вони, поспішно гайнувши до сходів, якими тепер піднімалися навшпиньках.

— О, хто… що то було? — пошепки спитала Енн; зуби її цокотіли від холоду й переляку.

— Тітка Джозефіна, — відповіла Діана, задихаючись від сміху. — Ох, Енн, тітка Джозефіна, хтозна-як вона там опинилася. І я знаю, що вона буде страшенно люта. Це погано, дуже-дуже погано, але Енн… чи ти можеш собі уявити щось смішніше?

— А хто ця тітка Джозефіна?

— Татова тітка. Вона живе в Шарлоттауні. Дуже стара, їй уже, напевно, цілих сімдесят років. І я не вірю, що вона колись була малою. Ми чекали її в гості, але не так скоро. Вона страшенно сувора й пихата, і дуже-дуже за це сваритиметься. Отож мусимо спати з Мінні-Мей, а знаєш, як вона боляче стусає ніжками уві сні?

Вранці панна Джозефіна Баррі до сніданку не вийшла. Пані Баррі лагідно всміхнулася дівчатам.

— Як вам учора сподобався концерт? Я хотіла вас дочекатися — сказати, що приїхала тітка Джозефіна, і що вам таки доведеться спати нагорі, — та дуже втомилася й заснула. Сподіваюся, Діано, ви не потурбували тітку?

Діана розважливо змовчала, втім, потайки обмінялася з Енн провинними, хоч і лукавими усмішками понад столом. Після сніданку Енн побігла додому: отак і вийшло, що про подальший шквал у родині Баррі вона дізналася аж надвечір, коли Марілла вирядила її з дорученням до пані Лінд — перебувши весь цей час у блаженному невіданні.

— То це ви з Діаною вчора ледь не до смерті перелякали сердешну стару панну Баррі? — суворо запитала пані Лінд; в очах їй, проте, майнув сміхотливий вогник. — Пані Баррі заходила кілька хвилин тому дорогою до Кармоді. Ох, і гнівалася ж вона через цю витівку. Стара панна Баррі нині прокинулася розлючена, а лють Джозефіни Баррі — це тобі не абищо, будь певна. Вона й розмовляти з Діаною не бажає.

— Діана не винна, — скрушно мовила Енн. — То я запропонувала бігти наввипередки, щоб подивитися, хто швидше стрибне в ліжко.

— Я знала! — урочисто вигукнула кмітлива пані Лінд. — Я знала, що то все твої жарти. А клопотів там тепер — хоч гать гати, от що. Стара панна Баррі приїхала була на місяць, а тепер каже, що жодного дня там більш не проведе, і вже завтра хоче повертатися до міста — байдуже, що завтра неділя й узагалі. Вона б і сьогодні поїхала, якби її могли відвезти. І на уроки музики для Діани вона обіцяла дати грошей — за цілий квартал; а тут як відрубала, мовляв, нічого й не робитиме для такої збитошниці. Ото, мабуть, кипіла у них буря ввесь ранок. І це їх страшенно пригнічує. Стара панна Баррі заможна, то, певна річ, краще б їм жити з нею в злагоді. Хоч пані Баррі такого мені й не казала, звісно, та я людську вдачу добре знаю, будь певна.

— Я така нещаслива, — зажурилася Енн. — Сама на себе щоразу халепи накликаю, ще й мушу своїх найліпших друзів повтягувати. А я ж задля них усю кров ладна віддати! Ви не знаєте, чому так відбувається, пані Лінд?

— Бо ти дуже запальна й неуважна дитина, от що. Ти ніколи не спиняєшся, не замислюєшся — що спаде тобі на гадку, те одразу й кажеш чи робиш, нітрохи не подумавши.

— Та це ж і є найсолодше, — заперечила Енн, — коли промайне щось у голові, таке невимовно цікаве, що мусиш тут-таки зробити. А коли спинишся й замислишся, то ніякої радості вже не буде. Хіба ви ніколи не відчували цього, пані Лінд?

Ні, пані Лінд цього відчути не довелося. Вона розважливо похитала головою.

— Енн, ти мусиш навчитися хоч трошки думати, от що. Як то мовиться в прислів’ї: «Спершу дивися, тоді стрибай…» — тим паче, на ліжко в гостьовій кімнаті.

І пані Лінд весело засміялася зі свого нехитрого дотепу, та Енн і далі була зажурена. Становище видавалося їй надзвичайно серйозним, і нічого кумедного дівчинка в ньому не бачила. Від обійстя пані Лінд вона рушила крізь обмерзлі поля просто до Садового Схилу. Біля кухонних дверей її зустріла Діана.

— Тітка Джозефіна дуже сердилася? — ледь чутно запитала Енн.

— Так, — відповіла Діана, здушуючи в собі сміх і боязко озираючись на зачинені двері до вітальні. — Енн, вона аж нетямилася від люті. Ох, і як сварилася! Вона сказала, що в житті не бачила такого нестерпного дівчиська, як я, і що батькам повинно бути соромно за моє виховання. І ще каже, що