Джеймс Фенімор Купер - Прерія

могили свого первістка, навіки розлучаючися з ним. Тут заговорив голос природи, щось владне й могутнє піднялося в його душі, і м'язи його суворого обличчя почали сіпатися. Сини не зводили з батька очей, ніби очікуючи вказівок, чи треба піддатися тим незвичайним почуттям, які зворушили і їхні мляві вдачі; аж тут скватер погамував своє хвилювання і, взявши дружину за руку, підвів її на ноги, наче малу дитину, і сказав твердо, хоч уважний спостерігач помітив би, що голос його звучав лагідніше, ніж звичайно:

— Істер, ми зробили все, що можуть зробити батько й мати. Ми зростили хлопця, виховали його так, що навряд чи знайшовся б йому рівня на американському пограниччі, а тепер ми його поховали як годиться. Отож ходімо далі своїм шляхом.

Жінка повільно відвела очі від свіжої землі, поклала руки чоловікові на плечі й стояла, тривожно дивлячись йому просто в очі.

— Ішмаеле! Ішмаеле! — промовила вона. — Адже ти розлучився з хлопцем у гніві!

— Хай бог відпустить йому гріхи так легко, як я простив синові його лихі вчинки! — спокійно відказав скватер. — Жінко, повертайся на скелю та почитай біблію — це завжди тобі допомогало. Тобі добре, Істер, ти вмієш читати, а я ні…

— Так, так, — пробурмотіла жінка, піддаючись його силі й дозволяючи, хоч і дуже неохоче, відвести себе від синової могили. — Я вмію читати, та як я користаюся з цього? Але йому, Ішмаеле, не доведеться відповідати за гріх занедбаних знань… Хоч від цього ми його вберегли! Не знаю, правда, милосердя це було чи жорстокість…

Чоловік нічого не відповів, твердо ведучи її до їхнього тимчасового притулку. Коли вони піднялися на вершину пагорба, звідки можна було востаннє подивитися на могилу Ейси, всі разом, ніби змовившись, повернулись, щоб кинути на неї прощальний погляд. Горбочка вже не було видно, але жахлива ознака вказувала, де він знаходиться — там з криками ширяли зграї птахів. У протилежному боці на самому обрії виднів синій горб, нагадуючи Естер про те місце, де вона ««лишила своїх малих дітей і спонукаючи її, хоч як це було тяжко, покинути останній притулок її старшого сина. Життя брало своє, і любов до живих перемогла в її серці скорботу по померлим.

Нещастя запалило іскру в цих суворих душах, що запеклися від примітивного життя, і від цієї іскри яскравіше розгорівся вогник родинної прихильності, що досі ледь жеврів. Батьків і дітей давно вже єднали тільки нетривкі звички; Ішмаел мав підстави побоюватися, що незабаром перенаселений вулик спорожніє, і сини, яких він зростив, залишать його самого, без підтримки, виховувати цілу юрбу малих, безпомічних дітей. Дух непокори, що його перший виявив Ейса, охопив і решту синів; і скватер з сумом пригадував ті часи, коли він, молодий і завзятий, сам отак-от покинув своїх старих і нужденних батьків, щоб вільно, без усяких пут, почати своє життя. Але тепер ця небезпека трохи відступила — його батьківська влада, якщо вже й не мала колишньої сили, то принаймі визнавалася і могла ще якийсь час протриматися.

І справді, сумна подія вплинула на його не вельми кмітливих синів, але вони відчували і якусь недовіру до батька, і сумніви щодо справжніх обставин смерті свого брата. Туманні картини малювалися в уяві двох чи трьох старших юнаків: їм ввижалося, що батько міг наслідувати Авраама[43], тільки він не може, як той святий чоловік, послатися на волю божу, роблячи своє жахливе діло. Але образи були невиразні, а думки такі розпливчасті, що не лишили по собі якогось помітного сліду, і все, що відбулося, як ми вже сказали, швидше зміцнило, ніж послабило владу Ішмаела.

Ось у такому душевному стані родина поверталася туди, звідки вранці вирушила на пошуки, що призвели до вельми сумних наслідків. Довгий, марний похід під проводом Ебірама, страшна знахідка, похорон — на все це пішло багато часу, і поки вони перейшли велику рівнину, що лежала між могилою Ейси та бескидом, сонце вже схилилося на захід. Що ближче вони підходили до бескиду, то вищим він ставав, наче вежа, яка здіймалася з морського дна; коли ж до нього залишилося не більше милі, вже можна було розрізнити деякі предмети на вершині.

— Так, невесела новина для дівчаток! — сказав Ішмаел, який час від часу озивався, аби розрадити свою дружину. — Наші меншенькі всі любили Ейсу; він завжди балував їх, приносячи якісь подарунки з полювання.

— Так-так, — пробурмотіла Естер. — Хлопець був гордістю нашої родини. Інші мої діти — ніщо в порівнянні з ним!

— Не кажи так, жінко, — відповів скватер, гордовито кинувши оком на низку могутніх синів, які йшли трохи позаду. — Не кажи так, стара Істер, бо небагато знайдеться батьків, що мають більше прав похвалитися своїми дітьми, ніж ми.

— Подякувати за них, а не похвалитися! — покірливо відповіла Естер. — Ти хочеш сказати: подякувати за них…

— Хай буде подякувати, якщо тобі це слово більше до вподоби, старенька… Але як там Неллі й дітлахи? Вона, певне, забула, що я наказав їй робити, і не тільки дозволила дітям заснути, а й сама, ручаюсь, бачить зараз уві сні луки Теннессі. Твоя племінниця тільки й знає, що мріяти про поселення!

— Еге ж, вона нам не підходить; я це подумала, та й казала, ще коли ми прихистили її після смерті всіх її близьких. Смерть не щадить родин, Ішмаеле! Дівчина подобалася Ейсі; може, вони коли-небудь очолили б нашу родину замість нас, якби все склалося інакше….

— Ні, з неї не вийде дружини для жителя пограниччя. Хіба так господарюють, коли чоловік на полюванні? Ану, Ебнере, пальни разок, хай знають, що ми повертаємося. Їй-богу, вони всі поснули — і Неллі, й малі!

Юнак охоче підкорився, що свідчило про те, як йому кортіло побачити міцну й метку постать Еллен на зазубленій вершині бескиду. Пролунав постріл, але у відповідь не було ніякого сигналу. Якусь хвилю всі стояли, очікуючи, а тоді, ніби змовившись, вистрілили разом. Такого гуркоту не могли не почути ті, що залишилися на бескиді, бо до нього було зовсім недалеко.

— Ага! Ось вони, нарешті! — вигукнув Ебірам — він, як звичайно, поквапився першим оголосити те, що могло розвіяти його страх.

— Це спідниця майорить на вірьовці! — сказала Естер. — Я сама її повісила!

— Твоя правда; але ось і дівчисько. Негідниця розкошувала собі в наметі!

— Ні, не те, — мовив Ішмаел; на його обличчі, звичайно непорушному, з'явився вираз неспокою. — Це вітер напинає намет! Ото дурні діти — мабуть, відв'язали парусину від кілочків, і якщо вчасно не закріпити її, то намет зірве!