Джеймс Фенімор Купер - Прерія

шукати те, чого, як їм здавалося, вона так наполегливо від них просила. Ішмаел не заперечував; він навіть пішов за ними, але з байдужим виглядом, нібито лише корився бажанню синів, бо опиратися за таких обставин було б непристойно. Жителі пограниччя, вони, попри всю свою тупість, добре зналися на тому, що було пов'язане із звичаями їхнього життя; а що розшуки слідів і доказів багато в чому нагадували вистежування звіра, то можна було сподіватися, що діло буде зроблено швидко і вправно. Отож юнаки старанно й тямовито взялися виконувати свій печальний обов'язок.

Свідчення Ебнера та Інока щодо постави, в якій вони знайшли мертвого, не розбігалися: він сидів майже прямо, прихилившись спиною до переплетених кущів, а одна рука ще стискала зламану лозинку. Мабуть, саме ця поза й відстрашувала ненажерливе птаство, що кружляло над вільшиною; а галузка в руці свідчила про те, що життя ще жевріло в бідолашному юнакові, коли він забрався в ці зарості. Всі погодилися на тому, що Ейса був смертельно поранений на рівнині і з останніх сил добувся до вільшини, шукаючи там порятунку. Прим'яті кущі, через які він, очевидно, продирався, підтверджували цю думку. Подальше розслідування показало, що на самому узліссі точилася відчайдушна боротьба — повсюди видніли зламані гілки, глибокі сліди на вологому грунті й патьоки крові.

— Його підстрелили на відкритій місцині, а тут він сховався, — сказав Ебірам. — Перед нами неспростовні докази цього. Дикуни гуртом напали на хлопця, й він бився, поки його подолали й затягли сюди в кущі.

Ця гадка здалася всім імовірною, але знайшлася людина, яка з нею не погодилась. Це був тугодум Ішмаел. Він зажадав оглянути тіло, щоб дізнатися, які на ньому рани. Виявилося, що загиблого поранено пострілом з рушниці навиліт: куля потрапила в спину, трохи нижче могутнього плеча, й вийшла через груди. Треба було неабияк знатися на вогнепальних ранах, щоб з'ясувати цю тонку обставину, але досвід жителів пограниччя не поступався їхній пильності, й на обличчях Ішмаелових синів проступила посмішка дикого і, звісно, дивного задоволення, коли Ебнер впевнено оголосив, що вороги на Ейсу надали ззаду.

— Інакше не могло бути, — сказав скватер, який слухав з похмурою увагою. — Він був доброго роду й надто гарно вихований, щоб показати спину людині чи звірові! Затямте, хлопці: коли ви сміливо дивитеся в обличчя ворогові, хто б він не був, вам не загрожує напад ззаду. Послухай, Істер! Жінко! Схаменися! Чого це ти весь час скубеш його за волосся та одежину? Йому вже нічим не допоможеш, стара.

— Дивіться! — перепинив його Інок, витягаючи з подертого одягу брата шматочок свинцю, що подужав силу молодого велетня. — Ось і куля!

Ішмаел, поклавши свинець на долоню, довго й уважно ровглядав його.

— Так, помилки не може бути, — процідив він нарешті крізь зціплені зуби. — Це куля з торбини клятого трапера. Він, як і багато інших мисливців, мітить свої кулі, щоб було видно, з чиєї рушниці зроблено постріл. Ось його позначка: шість дірочок хрест-навхрест.

— Клянуся, це такі — переможно закричав Ебірам. — Він сам мені показував свою позначку: похвалявся, скільки оленів він поклав у прерії цими кулями! Ну, Ішмаеле, тепер ти мені віриш, що старий негідник — шпигун червоношкірих?

Куля переходила з рук в руки і, на лихо добрій славі старого, інші також пригадали, що бачили таку мітку на кулях трапера, коли з цікавості оглядали його спорядження. На тілі Ейси було ще багато ран, але не таких небезпечних, і все це підтверджувало, як вони вважали, провину трапера.

Між тим місцем, де пролилася перша кров, і вільшиною, де, як тепер усі були певні, Ейса намагався сховатися від переслідувачів, було багато слідів жорстокої боротьби, що починалася кілька разів. Те, що боротьба уривалася, свідчило про слабкість убивці, який, безперечно, розправився б із своєю жертвою значно швидше, коли б не його стареча неміч, — могутній юнак, навіть умираючи, був грізним супротивником. Поранивши Ейсу, нападник не насмілився ще раз вистрелити, побоюючись привернути увагу решти мисливців, рушниця вбитого щезла, не було й інших, не таких цінних речей, які належали Ейсі, — певне, вбивця все забрав собі як трофей.

Окрім кулі, були й ще докази: сліди, які переконливо засвідчували жорстокий злочин трапера; було очевидно, що юнак, смертельно поранений, ще знайшов сили довго й відчайдушно опиратися все новим і новим нападам убивці. Ішмаел підкреслював це з дивною сумішшю скорботи й гордості: він сумував, бо втратив сина, якого дуже цінував, коли не сварився з ним; і він пишався, що його син до останнього подиху лишався стійким і сміливим.

— Він помер, як личило померти моєму синові, — мовив скватер, добуваючи крихти марнославної розради зі свого такого неприродного торжества. — До останньої хвилини він тримав ворога в страху і не просив допомоги в закону! Ходімо, діти, поховаємо його, а тоді пополюємо на вбивцю!

Сини скватера, мовчазні й понурі, взялися за свою сумну роботу. В твердій землі вирили яму, поклавши на це чимало часу й праці; знявши з себе одіж, без якої могли обійтися, загорнули в неї тіло. Коли все приготували, Ішмаел підійшов до Естер, яка, здавалося, нічого не бачила й не чула, і сказав, що зараз ховатимуть загиблого. Вона вислухала і, покірливо забравши руки від синового тіла, мовчки підвелася, щоб провести покійного до його тісного місця спочинку. Там вона знов сіла в головах могили, пильно й жадібно стежачи за рухами юнаків. Накидавши на прах Ейси досить землі, щоб захистити його від хижаків, Інок та Ебнер скочили в яму й почали втоптувати землю, використовуючи вагу своїх могутніх тіл. Працювали вони старанно, з дивною, коли не дикунською сумішшю турботливості та байдужості. Такі запобіжні ваходи вживалися звичайно для того, щоб дикі звірі, чий нюх неодмінно приведе їх до могили, не вирили відразу ж тіла. Навіть хижі птахи, здавалося, розуміли, що відбувається: якісь таємничі чуття підказували їм, що їхню бідолашну жертву незабаром покинуть, і вони знов почали кружляти над могилою та кричати, ніби хотіли налякати родичів небіжчика, щоб ті кинули складати йому останню шану.

Ішмаел стояв, склепивши руки, й уважно стежив, як його сини виконували цей печальний обов'язок; коли ж усе скінчилося, він скинув шапку, дякуючи їм за їхній труд з гідністю, яка зробила б честь і освіченішій людині. Протягом усієї церемонії, яка завжди буває урочиста і вражаюча, скватер був вельми поважний і статечний. На його важкому обличчі лежав відбиток глибокої печалі; але воно ні разу не адригнулось, аж поки він повернувся спиною до