Юліан Семенов - Відчай

й канадські газети, я згоден підібрати досьє… Цікаво: в нього було все, як у Гітлера, але без закликів до антисемітизму, перекроювання карти світу та війни… Все інше — калька, один в один: рівність, експропріація банків і великих заводів, права робітникам і ба… селянам…

— У мене хороша пам'ять, — озвався Аркадій Аркадійо-вич. — Могли б говорити «бауери» — вкарбувалося навіки. — І він солодко, якось особливо, потягуючи, випив горілку, яку приніс офіціант; не закушуючи, зразу закурив, знову очікувально наблизившись до Ісаєва.

— Якби не Геббельс, — вів далі Ісаєв, — можливо, Грегора Штрассера й не розстріляли б… Якось Гіммлер показав Гейдріху фотографії чернеток промов Геббельса… Той розповів Шелленбергу, ну а цей поділився зі мною… Геббельс переписував кожну сторінку разів по вісім… Сам робив помітки: «тут потрібні оплески»… Або: «тут — драматична пауза, щоб почалася овація», або: «різкий помах рук, відчай на обличчі — неминучі вигуки підтримки»… У нього в «особливій команді» було тридцять чоловік, вони сідали в різних точках залу, де виступав кульгавий, і організовували юрбу, починаючи овації й вигукуючи слова підтримки в запланованих місцях… Їх потім усіх розстріляли… Тієї ж ночі, коли вбили Штрассера й Рема… І ще одного шльопнули, без якого Гітлер взагалі не став би Гітлером, — пана Штемпфле; чи то пастор, чи то розстрига; він переписав усю «Майн кампф» — від початку до кінця… Адже Гітлер провів дві хвилі чисток: у тридцять четвертому й тридцять дев'ятому… Він наказав імітувати замах на себе, щоб звинуватити в цьому «англійських шпигунів» — їхніми руками в пивному залі було вбито найпам'ятливіших ветеранів, їх шанобливо посадили в перші ряди, ближче до трибуни фюрера, але той швидко поїхав, а ці через двадцять хвилин перетворилися на шматки м'яса… Нічого, як? До речі, стенограми розмов Гітлера з Брайтінгом у вас збереглися?

— Не чув. Хто це?

— Цілком порядний консерватор, редактор однієї з німецьких газет… Фюрер був зацікавлений у ньому… Тридцять перший рік, криза в партії, фінансовий крах — потрібна реклама… От він і запросив його для інтерв'ю… Коли Брайтінг спитав фюрера, як можна йти до влади з кривавими закликами Геббельса й Розенберга, які вимагають негайно повісити всіх марксистів і євреїв, Гітлер відповів: «Ліс рубають — тріски летять… Я не хочу приховувати: прийшовши до влади, ми покажемо, яка тверда наша рука… Але ми не збираємося вішати на телеграфних стовпах усіх багатих євреїв, нісенітниця… Це лише пропагандистський хід Геббельса й Розенберга, не судіть їх суворо, вони дають нації лозунги, угодні експлуатованим і голодним… Але правда така, що після перемоги ми наказуватимемо, а німці беззаперечно слухатимуться! Низи підкоряються, верхи правлять! І Геббельс подбає, щоб дев'яносто дев'ять процентів нації захоплено підтримували нашу політику! Пресу мобілізують на службу суспільству… Кожного закличуть до відповідальності — згідно з законом!» Невже не читали? — здивувався Ісаєв. — По-моєму, частину цих матеріалів було опубліковано в Лейпцігу в тридцять першому… І це в нас не перекладали?

— У тридцять першому я займався колективізацією, Всеволоде Володимировичу… В органи прийшов лише в тридцять сьо… Ні, в кінці тридцять восьмого, за набором товариша Берії, коли ми раз і назавжди покінчили з єжовськими порушеннями законності…

…Цього разу до приміщення МДБ вони ввійшли через під'їзд: Іванов показав посвідчення, кинувши охороні:

— Товариш зі мною, на нього є перепустка. Коли зайшли до його кабінету, із стільців підвелися троє: двоє були у формі, а один, сутулий, сивий, патлатий, — без пояса; губи сині, очі запалі, але живі, мочки вух відтягнуті, збільшені — отже, хворий.

— Це Геліович, — пояснив Іванов. — Той самий… Можете допитати його.

— Я хотів би поговорити з ним віч-на-віч.

Іванов уважно подивився на тих двох, що стояли поряд з доктором, щось, мабуть, зрозумів — те, чого Ісаєв збагнути не міг, і спитав:

— У гестапо таке прохання, зважаючи на специфіку нинішньої ситуації, задовольнили б?

— Ні, — відповів Ісаєв.

Іванов кивнув; звернувся до військових (капітан і підполковник):

— Ну що? Погуляємо по коридору, га?

Коли двері за ним зачинилися, Ісаєв спитав:

— Ви знаєте, хто я?

— Ви дуже схожі на чоловіка Сашеньки… Там багато ваших фотографій… Усі, правда, розмножені з однієї…

— Де це «там»?

— У Сашеньки. На Фрунзенській…

— Як вас звати?

— Яків Павлович.

— У чому обвинувачують?

— У шпигунстві й антирадянській пропаганді.

— На користь кого займалися шпигунством?

— Я не займався шпигунством… Ці долари залишилися в спадщину від мого дядька… Його брат виїхав до Америки перед революцією… А коли ввели Торгсин, він переказав долари, тоді дозволялося…

— З вашими доказами погодились?

— Так.

— Отже, обвинувачення в шпигунстві відпало?

— Так.

— Ви справді вели антирадянську пропаганду?

— Так…

— У чому вона полягала?

— Я зберігав і давав читати іншим книжки ворогів народу…

— Кого саме?

— Троцького й Бухаріна… Будь проклятий той день, коли мені дали ці книжки…

— Хто вам їх дав?

— Професор Шимеліович…

— Хто це?

— Головний лікар Боткінської лікарні.

— Чому він їх вам дав?

— Тому що ми з ним дуже дружили.

— В книжках є заклики до антирадянських дій?

— Я… Чому ви говорите так? Навіщо? Не треба, будь ласка! Я ж зізнався в усьому… Пощадіть мене, я ж хотів Сашеньці добра! А то вона просто загинула б, — Геліович заплакав. — Якби ви її побачили в сорок шостому! Якби побачили… Вона ніколи не любила мене… Я був вашою тінню… Вона завжди любила тільки вас…

— Вас били?

Геліович, охоплений жахом, відкинувся на спинку стільців.

— Що?! Для чого?! Чому ви так говорите?! Я не хочу!

— Як я говорю? Я просто запитую: вас били?

— Ні. Зі мною… Мене не били… Наші органи нікого не катують…

— Тоді чому ви зізналися в тому, чого не було?

— Було! — істерично закричав Геліович. — Яв усьому зізнався! Було!

— Ні в «Азбуці комунізму» Бухаріна, ні в книжці Троцького «Жовтень», які ви зберігали, немає антирадянської пропаганди. Один автор — член Політбюро і нарком-військмор, другий — редактор «Правды» і член ЦК, нісенітниця якась…

— А я категорично повторюю, що мене ніхто не бив! — знову закричав Геліович.

— Я розмовляю з вами як друг, лікарю… Я… Я вдячний вам за Сашеньку… І я хочу вам допомогти… Ви кажете, що вас не били… І що ви самі зізналися в антирадянській діяльності… Ви знали, що йдете на злочин, ховаючи в себе книжки Троцького й Бухаріна?

— Всі радянські люди знають, що це злочин… Значить, і я повинен був знати…

— Чому ви зашили ці книжки в матрац мого си… Чому ви так ретельно ховали літературу, видану в Радянському Союзі?

— Що вам від мене треба? — прошепотів Геліович. — Ну що,