Зінаїда Валентинівна Луценко - Необдумана Міловиця

мати твоя, Міловице, плакала й цілувала папір, раділа, що її син живий. Відписали Тимкові зразу ж і відправили листа до Америки.

І скоро прийшов новий лист. Тимко писав, що живе добре. Одружився. Вислав фотографію із себе й Софії.

Цього разу до брата писала Ярина. В кінці добавила ще й таке: «Дорогий братику, вишли нам трохи грошей, хоч на спідницю мамі».

Не знати, як зрозумів той припис Тимко, бо відписав сестрам і дорікнув укінці: «Я один, а вас коло мами аж п’ять! То й глядіть маму!» – але гроші на спідницю таки вислав пізніше. Тільки до рідні Тимко більше не писав, хоч тут дуже чекали на його поміч.

Не знав, певно, твій брат, Міловице, про страшну біду і злидні, про розруху, яка творилася у селі, не знав про те, що коли б і хотіли ви, його сестри, догледіти по-людськи свою матір, то ніяк не могли, бо самі ви ледве кінці з кінцями зводили. І хіба то було добре у вас життя? Такі були ті часи тяжкі й нелегкі…

Не взнав твій брат Тимко, Міловице, й того, що мати для нього заховала й берегла в гладущику гроші. І знайшли ті гроші аж тоді, як розвалили після материної смерті її стару хату, а зі стіни випав гладущик. Давно вже не було твоєї матері Горпини серед живих, але її гроші все чекали на сина…

І ти, Міловице, пізніше говорила до своїх дочок (коли жаліли вони на щось гроші): «А ви замастіть у стіну, як ваша баба Горпина!»

Як же розквітла була твоя, Міловице, старша донька Ганя і стала вже зовсім дівкою, то була вона висока, сіроока, з грубою довгою косою. І була твоя дитина дуже слухняна й працьовита. Ніколи не питалася вона в тебе, Міловице, що їй треба коло дому робити, і бралася завжди за найважче, за тяжку чоловічу роботу.

Було, йшла Ганя з левади, а з-під в’язки очерету виглядали тільки її босі ноги.

«Що ж це там суне по дорозі?» – питали одна в одної жінки, прикладаючи долоні до очей, коли дівчина йшла з руди.

«Та то Міловицина Ганя! Он яку копицю на плечах несе!»

А ввечері, як збиралися на вулиці сільські хлопці з дівчатами на колодках, бувало, рідко коли виходила й Ганя.

І почав був якось учащати на вашу вулицю хороший хлопець із сусіднього села, Іван. Приходив він і сідав із самого краю; сидів Іван і чекав, коли прийде твоя Ганя. Якось очікував так цілий вечір, вже й устав був, щоб додому йти, пройшовся трохи дорогою, а тоді повернув до твого, Міловице, подвір’я…

А Ганя не мала за роботою часу й на дівування, але Іван їй припав до душі і вона до нього вийшла. І на осінь попросила у тебе, Міловице, як було Гані вже вісімнадцять літ:

«Мамо, можна ми з Іваном поженимося?»

А ти, Міловице, й злякалася.

«На кого ж ти мене, Ганю, покинеш? – попросила. – Як же я лишуся сама з малими дітьми… Хто ж мені вдома допомагатиме?»

І Ганя нічого тобі більше не сказала.

Довгенько ще Іван приходив і стояв під вашими ворітьми тихо, але Ганя до нього ні разу більше не вийшла.

«Не приходь до нас, сину, – попросила ти, Міловице, котрогось вечора в Івана. – Ми бідні, й ти, бачу, не дуже багатий, тож шукай собі десь багатшу дівку».

Більше Іван у ваше село не приходив, скоро знайшов собі пару у своєму…

А через два роки відкрили у селі клуб, крутили в тому клубі кіно і робили танці.

Якось зібралися Олександрині дівчата йти на танці і впросили тебе, Міловице, щоб відпустила ти свою Ганю. Доросла Ганя не дуже й хотіла йти з дому, бо не мала гарного плаття.

«Іди, доню, та й погуляй трохи! – просила ти, Міловице, доньку. – Дівчата йдуть, і ти йди».

Одягнула Ганя поверх старенького ситцевого плаття сірий піджак, заплела довгу косу й пішла; взула черевики на ноги – грубі і зчовгані.

А на танцях того вечора був Павло, хлопець із міста. Приїхав він у село, щоб погостювати в рідні.

І як тільки в клуб увійшла твоя, Міловице, Ганя, той Павло відразу ж і помітив її, насмілився і цілий вечір не відходив від твоєї дитини.

А подруги Ганині заздрісно дивилися в її бік.

«Це ж треба! Скільки є он багатших дівчат, а йому сподобалася Ганя», – шипіли від злості подружки, бо вони, либонь, думали, що Ганя не впустить такого парубка, де б їй уже було перебирати!

«Вона-то й гарна дівчина! Але ж… немає батька, та й одіта Ганя бідно, і вже й не дуже молода», – так говорили про твою дитину поза спинами люди, Міловице…

А міський Павло не відходив від Гані. Хлопець був у моряцькому кітелі, високий, такого гарного парубка в вашому селі, Міловице, тоді не було. Та й не одній дівчині був жених потрібний. І тут – городський, та й вибрав твою Ганю!

Після танців провів Павло Ганю до вашого додому. І ти вже й не була б проти, Міловице, аби твоя найстарша й така добра дитина знайшла собі пару, але… Знайшлись у селі «добрі люди» й наговорили хлопцеві про Ганю негарного, і не було кому заступитися й брехунам язики позав’язувати. Що там понабріхували злі люди, ніхто не признався, але більше Павло до Гані не підходив…

І почула Ганя від Олександриних дівчат, що провів парубок спочатку одну, потім іншу дівку, довго гуляв із рябою Галіною, хоч і погана вона була, зате ж із багацької сім’ї. Але потім Павло і Галіну кинув.

І даром тільки сільські дівчата на парубка сподівалися, бо Павло ніякої з них так і не вибрав, поїхав із села і більше ніколи сюди не повертався.

Пролетіли, Міловице, твої молоді роки, як в осінь пташині ключі над Лисою горою: от тут були – а от уже їх і не видно… І подумаєш: а може, то тільки так тобі здалося?

Так і постаріла ти, Міловице, у своїй глиняній невеличкій хаті, яку будували колись ви разом із Ільком. І померла тихо, у вісімдесят літ, і похована на сільському цвинтарі…

Народила ти за своє життя, рідна Міловице, аж семеро дітей!

Але виросло тільки шестеро.

Макар загинув майже дитиною в чужій Німеччині.

Ганя так заміж і не вийшла, звікувала увесь свій вік біля тебе. Вибавила вона спочатку братів