Вілбур Сміт - Сонячний Птах

Ми розкопали кіль корабля, що лежав на стапелях. Незакінчене судно згоріло у вогні, а його обгорілі рештки розвіяв вітер. Лише уява та віра могли впізнати в ньому корабель. Я знав, що мої наукові опоненти не визнають наше відкриття, але аналіз обгорілого дерева, зроблений за допомогою вуглецю-14, показав приблизну дату – 300 рік після Різдва Христового, яку ми назвали «датою великої пожежі».

Цей проект надав мені нагоду проводити більше часу з Саллі. Я почав брати свій ланч і купальний костюм до печери. Спочатку між нами існувала атмосфера певної ніяковості, але я доклав усіх зусиль, щоб розвіяти настороженість Саллі, й незабаром між нами знову виникли ті приязні жартівливі взаємини, що робили нас двох надзвичайно ефективною командою. Лише один раз я натякнув їй, що колись між нами існували значно інтимніші стосунки.

– Ти досі не здолала свою меланхолію, Саллі? – запитав я, й вона подивилася на мене тривалим відвертим поглядом, перш ніж відповісти.

– Будь ласка, надай мені більше часу, Бене. Є проблема, яку я мушу розв’язати, в тому, що стосується мене.

– Гаразд, – відповів я, усміхнувшись так весело, як тільки зміг, і налаштувався на тривале очікування.

Іноді інші приєднувалися до нас у годину ланчу, бо, хоч надворі стояла нестерпна спека в 115 градусів,[10] у печері було прохолодно. Ми хлюпалися у воді й кричали, й відлуння поверталося до нас. Одним із моїх найцікавіших спогадів є спогад про те, як Леслі, одягнена в химерне маленьке бікіні, грайливо хлюпалася в басейні, мов самиця бегемота в шлюбний період, переслідувана невтомним Ралом.

Через п’ять тижнів після свого повернення я прийшов до печери з доброю новиною.

– Я щойно одержав повідомлення від Ларкіна, Сал. Завтра сюди прилітає Лорен.

Мене збентежила її негативна реакція, бо я був переконаний, що вона подолала свою первісну неприязнь до Лорена заради мене, й він навіть почав їй подобатися.

Зустрівши Лорена біля злітної смуги, я був приголомшений. Він утратив двадцять фунтів ваги, а його шкіра, яка зазвичай блищала золотим блиском, тепер була матово-сіра. Під його очима залягли плями темно-лілового кольору, схожі на синці.

– Привіт, Бене! – Він приязно обняв за плечі й стиснув мене. – Мені дуже приємно знову побачитися з тобою, старий виродку.

Але голос у нього звучав стомлено, і я помітив сріблясті ниті на його скронях, які щойно там з’явилися.

– Господи, Ло, ти маєш жахливий вигляд.

– Дякую. – Він іронічно посміхнувся й кинув свої сумки в багажник лендровера.

– Я цілком серйозно, Ло. Може, ти занедужав?

Мені було прикро бачити його таким хворим і виснаженим.

– Я був у скрутній ситуації, Бене, – зізнався він мені, коли сів у лендровер поруч зі мною. – Чотири тижні за столом переговорів. Я мусив проводити їх сам – не міг довірити нікому. А протилежна сторона доручила перемовини кільком командам і змінювала їх, коли вони стомлювалися.

– Ти хочеш убити себе, – висварив я його, заговоривши тоном буркотливої дружини.

Він нахилився до мене, легенько стиснув мою руку й засміявся.

– Ти, либонь, слушно дорікаєш мені, партнере.

– Чи твої зусилля були чогось варті? Про що ти домовлявся з ними?

– Ще б пак не були варті, Бене! То грандіозна справа! Мідь і залізо, Південно-Західна Африка, поблизу від річки Кунене, масивні поклади золота. Мідь низького ґатунку й золото ґатунку високого – разом це скриня, повна скарбів. – Стомлений тон покинув його голос. – Я поклав малих японських виродків на стіл і підсмажив їхні зади. Для вивезення цих матеріалів вони будують глибоководну гавань і окрему залізницю – це їм коштуватиме сто п’ятдесят мільйонів. – Він був збуджений, на блідих щоках знову з’явився рум’янець. – Одна з моїх компаній, звичайно, виконає для них усю роботу з будівництва. – Він притулив палець до губів конспіративним жестом і радісно захихотів. Він дуже мені подобався в такому настрої. – Я накажу спорудити збагачувальну фабрику й… – Він став пояснювати мені всю схему, сміючись і стискаючи мою руку щоразу, коли говорив про пункт, за яким йому вдалося перемогти.

– А що це тобі дасть? – запитав я нарешті, й він подивився на мене, дещо збитий з пантелику.

– Ти запитуєш про гроші?

– Звичайно. А хіба існує щось іще?

– Іди ти к бісу, Бене. Я вже, здається, тобі пояснював. Гроші не мають ваги. Справа не в грошах, а в експорті й робочій силі, у відкритті нових ресурсів і будівництві на майбутнє, в реалізації потенціалу нашої країни і… і…

– І в тому, щоб вибити дух із суперників, – припустив я.

Він засміявся знову:

– Ти надто проникливий, Бене. Звичайно, йдеться про це. Головне гра, а не рахунок.

– Ти бачив журнал «Таймс» за останній тиждень? – запитав я, знаючи, що цим його підколю.

– О, ради Бога, Бене, – запротестував він.

– Твоє прізвище подане в списку тридцяти найбагатших у світі людей.

– Мерзотники та й годі, – похмуро промурмотів він. – Тепер усі подвоять ціни. Чому вони не дбають про власні справи й не дозволять мені займатися моїми?

– А тим часом ти вбиваєш себе.

– Твоя правда, Бене. Я почуваюся трохи виснаженим, тому вирішив відпочити протягом тижня. Цілий тиждень відпочинку.

– Нічогенький собі відпочинок, – насмішкувато кинув я. – Відпочинок, коли через кожні півгодини до тебе прибувають твої РМ для нарад, а решту часу ти висітимеш на своїй рації.

– Забудь про це, – усміхнувся він. – Я поїду геть, і ти поїдеш зі мною.

– Що ти маєш на увазі, Ло? – запитав я.

– Скажу тобі потім.

Він не відповів на моє запитання, бо ми наблизилися до брудного роздоріжжя, і я машинально пригальмував, щоб звернути до хатин.

– Їдь прямо, Бене, – розпорядився Лорен. – Я хочу приїхати до печери. Я вже кілька тижнів думаю про це місце. – Його голос став лагідним і замисленим. – Коли справи за переговорним столом ускладнювалися, я думав про мир і спокій, який тут панує. Мені здавалося…

Він замовк і закашлявся, збентежений. Лорен не часто розмовляє таким тоном.

Саллі працювала біля задньої стіни печери. На ній була зелена шовкова блузка й пошиті на замовлення штани кольору хакі, волосся вона мала розпущене й блискуче. Коли вона підвела голову, щоб привітатися з Лореном, я із певним подивом побачив, що вперше за багато тижнів вона намастила губи помадою.

Вона відразу звернула увагу на стомлене обличчя Лорена, і я побачив співчуття в її очах, хоч вона не сказала нічого. Її привітання було стриманим, майже неуважним, і вона знову повернулася до свого мольберта. А Лорен відразу підійшов до портрета білого царя. Я приєднався до