Андрій Анатолійович Кокотюха - Привид із Валової

королівської чеканки. За Речі Посполитої зроблені. Звідки той пан їх набрав, не моя справа. Та й не Янекова, коли чесно. Бо той сильно переймався: бачте, він за борги сидить у холодній, коли міг би дістати скарб, викупити себе й стати людиною.

Задачка стала вже зовсім простою.

— Мова про будинок на Валовій? Той самий?

— Еге, — підтвердив Рибка Павло. — Янек лиш бідкався, що дім із того часу кілька разів продали. Могли відшукати золото хоч одні власники, хоч інші. Бачте, не давало воно мені спокою.

— То ти справді хотів пробратися в будинок та відшукати там скарб? — Клим дотепер не готовий був прийняти факт, що в подібне ще хтось вірить. — Оце так сюжет! Чистий Дюма-батько, не менше! Тюрми, скарби, старі будинки з привидами!

— Куди там панові Дюма, — вставив Тима. — Цей чеше язиком так, що за пасок заткне не лише Дюма-батька, а й Дюма-сина{28}! Не здивуюся, рагулю, якщо ти чи той твій Янек виявитеся його нащадками. Непрямими.

— Кого?

— Пана Дюма, телепню! Той, кажуть, був слабким до кубіт. Хтозна, ну як ти його позашлюбний син?! Дюма-байстрюк, звучить, хіба ні?

— Та він не бреше! Їй-богу! Руки розв’яжіть — хреста покладу! — заскавчав жебрак.

— Звідки ти можеш знати, хто бреше, а хто — ні? Перевіряв? — запитав Кошовий. — Чому Янек твій золото своє, законне, успадковане, не шукає?

— Може, й шукає, — мовив Рибка Павло. — Коли мене випустили на ранок, він лишався з тим паном, котрий шахрай. А мене виперли з Добромиля назад сюди. Подумав я, подумав, поміркував — що втрачаю? Поспішати нема куди. Спробую, коли ще така нагода випаде… А тут, бач, привид де не взявся. Справді, товариство, проклятий будинок, недобрий.

— Тут тобі не товариство, — сказав Тима, це прозвучало беззлобно. — Маєш ще що сказати?

— Якщо ось пан хоче ще щось знати.

Тима мовчки й запитально зиркнув на Кошового.

Клим підвівся з ослона.

— Мені вже все зрозуміло, пане Тимо. Хіба… Біля будинку хоч раз бачив сторожу?

— Чому — раз? Часто, — запевнив жебрак. — Тому й не міг пробиратися туди, коли хотів.

— І проникав, коли переконувався — будинок не вартують?

— Саме так. Усе-то ви, рибко, знаєте.

Останню фразу Кошовий пропустив повз вуха.

— У такому разі — все. Пане Тимо, дуже вам вдячний за допомогу. Наша усна угода в силі, від своїх слів не відмовлюся.

Відповіддю було мовчання.

Климові воно не сподобалося.

Смикнулося віко.

— Довезете назад? Дорожка ніби тут, не відпускали.

Єжи Тима, так само мовчки, взяв у Довгоносика лампу. Підкреслено акуратно примостив назад на ослінчик.

— Будьте тут, хлопці. Пантруйте цього поки, — промовив так, ніби ті мали інакші плани. — Вийдемо разом, пане Кошовий. Нам треба дещо обговорити.

Клим вибрався з льоху першим, не дивлячись назад. Опинившись у помешканні, рвучко обернувся, аби зустрітися з Тимою лицем до лиця. Той спокійно виліз, старанно закрив за добою важку дерев’яну ляду.

Ступив до Кошового ближче.

І той здивувався власному спокою, дивлячись, як злодій спокійно виймає з кишені револьвер.

Підважив на долоні.

Зігнулася в лікті правиця.

Дуло дивилося Климові в груди.

— Так просто ви звідси не підете.

У роті зрадницькі пересохло. Кошовий відчув — не годен ковтнути слину. Подих перехопило, сильно закалатало серце, віко сіпалося, як ніколи сильно, відчутно. Торкнувшись пальцем, аби стримати, запитав, намагаючись, аби голос не тремтів:

— А як я можу звідси вийти? Щось сталося, пане Тимо?

— Ви самі знаєте. Чули. Я не можу ось так вас відпустити після всього.

Нарешті вдалося видихнути. При цьому закашлявся, торкнувся долонею горла.

— Ви, значить, повірили в казку про золото.

— Ви теж, пане Кошовий.

— Я шукав Рибку Павла з іншою метою.

— Знайшли. Дізналися про золоті монети в пивниці будинку на Валовій. Не тепер, так завтра підете викопувати. Або приведете туди великий гурт своїх шанованих колег, ще й запросите газети. Це якщо я думаю про вас гірше, ніж ви є насправді.

— Чому — гірше?

Правиця Тими зручніше стисла руків’я.

— Зрозумію, якщо спробуєте відкопати скарб самі, без сторонніх очей. Коли вирішите чесно зробити з того видовище, аби здобути ще й славу, дуже мене розчаруєте.

— Й пана Сілезького так само?

Шепелявий злодій напружився.

— До чого тут пан Сілезький?

— Ви ж поділитеся з ним цікавою історією, почутою від того, кого самі назвали байстрюком великого оповідача Дюма? Чи золото в будинку на Валовій — лише ваше надбання? Ваша таємниця, на трьох? Чесно скажу — на відміну від вас до мене, у мене стосовно вас жодних ілюзій. Не думатиму про вас, пане Тимо, ані гірше, ані краще. Знаю, з ким маю справу. Навіть не припускав, що ви зараз зробите пропозицію поділитися.

— Поділитися?

— Золотом, — кивнув Клим. — Його ніхто ще в очі не бачив. Навіть наш полонений сповідник. Ми не знаємо, є воно чи нема. Й чи було колись насправді. Тим не менше, ви, пане Тимо, вже погрожуєте мені револьвером. Самі стрельнете? Може, хтось із тих, у льосі, забруднить руки крівцею? Не маю ілюзій, серед вас знайдеться хоч один, здатний виконати вирок. Зрештою, у вашому колі дула з кишень просто так не витягають. Дістав — стріляй. Узяв ножа — бий. Сказав слово — маєш відповісти. Де я не правий?

Револьвер не опускався. Та Кошовий, заводячись, поволі переставав зважати на зброю.

— Не можу дозволити вам піти, — вперто повторив Тима.

— І домовитися не зможемо? Розділити на чотирьох, наприклад? Якщо, звісно, буде, що ділити. До речі, як із Рибкою Павлом? Його так само не варто відпускати. Щоправда, жебрака не шукатимуть. До нього давно нема нікому жодного діла. Моє зникнення помітять. Йозеф Шацький першим здійме галас. А там знання — ого-го! — тут Клим вдруге за день поцмокав губами, наслідуючи свого товариша, заразом хитаючи головою. — Шукати контактів із вами порадив саме він. Поліцію недолюблює, має на те свої причини. Але все одно побіжить до Віхури. Той зацікавиться не лише вами, тим більше — не вашим товариством. Комісар отримає зайвий, досить вагомий привід згадати самого пана Густава Сілезького. Він, пане Тимо, він, а не ви одного разу змушений буде давати пояснення в дирекції кримінальної поліції щодо мого загадкового зникнення. Йому це сподобається, як вважаєте?

Револьвер поволі почав опускатися.

— У вас є інший план, як заткнути мені рота? — зараз Кошовий говорив, упевнено перехоплюючи ініціативу. — Зв’яжете, залишите разом із жебраком у цьому льосі? Самі ж, аби не витрачати часу, помчите на Валову викопувати скарб із пивниці? Ви знаєте, де він