Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

так чітко, ніби це було вчора, — почала мати, розправляючи спідницю на своїх довгих засмаглих ногах. — Тобі було років чотирнадцять. Я знайшла в тебе під подушкою кухонного ножа і запитала, що це означає. І знаєш, що ти мені відповів? Я гадаю, що це був той, інший: «Пані, я сподівався, що до ранку вашого чоловіка не буде серед живих». Христом Богом присягаюся, так і сказав. Слово в слово.

— Як поживає Чалла? — запитав Біллі, змінюючи тему.

Мати втупилась у підлогу.

— З нею щось трапилось, чи не так? — напосідав Біллі.

— Ні, все добре, — відповіла мати.

— Я відчуваю, що в неї не все гаразд.

— Чалла вагітна, — повідомила Кеті. — Вона покинула чоловіка і повертається до Огайо. До пологів поживе в мами.

Біллі протер очі, мовби хотів прогнати дим чи імлу.

— Я знав, щось не так. Нутром відчував.

Мати кивнула.

— Ти завжди вмів таке передбачати. Наче оті… як вони звуться?..

— Екстрасенси, — підказала Кеті.

— І ти теж, Кеті. Ви двоє завжди все відчували. А ще кожен із вас повсякчас міг сказати, про що думає інший, не перемовившись ані словом. У мене аж мороз по шкірі йшов, коли ви таке виробляли.

Мати і сестра пробули в Біллі понад годину, а коли вони поїхали, юнак витягнувся на ліжку і задивився у вікно на вогні Афін.

(3)

У наступні дні Біллі виходив на пробіжки навколо шпиталю, читав, дивився телевізор і відвідував терапевтичні бесіди. Дописи про нього регулярно з’являлись на сторінках місцевої преси Колумбуса. Журнал «Піпл» надрукував довгу статтю про його долю. Щомісячник «Колумбус Манслі» помістив його знімок на обкладинку. На комутатор шпиталю надзвонювали юрми людей, які читали про художнє обдарування Біллі чи бачили фотографії його робіт і тепер жадали придбати його полотна. З дозволу лікаря Кола Біллі замовив необхідне для живопису начиння, встановив у палаті мольберт і заходився десятками писати портрети, натюрморти та пейзажі.

Біллі розповів лікареві Колу, що до Джуді й Ґері вже неодноразово зверталися стосовно купівлі прав на написання його біографії. Також Біллі хотіли бачити в передачах «Шоу Філа Донаг’ю», «Дина!» і «60 хвилин».

— А сам ти хотів би, щоб хтось написав твою біографію, Біллі? — запитав лікар Кол.

— Думаю, мені б не завадили гроші, які за це пропонують. Коли я одужаю і повернуся в суспільство, мені треба буде на щось жити. Хто мене візьме на роботу?

— А якщо на мить забути про гроші, як ти ставишся до того, щоб увесь світ міг прочитати історію твого життя?

Біллі задумливо насупив брови.

— Я вважаю, що люди повинні знати. Можливо, це допоможе їм усвідомити, якими бувають наслідки жорстокого поводження з дітьми.

— Що ж, якщо хочеш, аби хтось написав твій життєпис, можливо, тобі варто зустрітися з одним письменником, якого я знаю і якому довіряю[9]. Він живе тут, в Афінах, і викладає в Університеті Огайо. Одну з його книжок навіть екранізували. Я просто даю тобі інформацію для роздумів, щоб ти міг зважити різні варіанти.

— Ви думаєте, що справжній письменник захоче взятися за книжку про мене?

— Можна зустрітися з ним і запитати. Гірше від цього точно не буде.

— Добре. Це хороша ідея. Мені б цього хотілося.

Того вечора Біллі намагався уявити, як воно — говорити з письменником. Він спробував подумки намалювати образ цього чоловіка. Той, напевно, ходить у твідовому піджаку і курить люльку, як Артур. Але чи достатньо він талановитий письменник, якщо мусить працювати викладачем в університеті? Хороший автор повинен жити десь у Нью-Йорку чи Беверлі-Гіллз. І чому лікар Кол його порекомендував? Слід бути обачним. Ґері сказав, що за книжку можна отримати добрячі гроші. А тим паче за кінофільм. Цікаво, хто зіграв би його роль у стрічці?

Біллі прововтузився всю ніч. Йому не давали спати піднесення та острах від перспективи зустрітися зі справжнім письменником, та ще й таким, чию книжку було екранізовано. Коли під ранок юнак нарешті задрімав, Артур заявив, що Біллі не впорається з перемовинами. На сцену повинен буде вийти Аллен.

— Чому я? — запитав той.

— Це ж ти в нас маніпулятор. Хто краще за тебе зможе простежити, аби Біллі не надурили?

— Завжди мене кидають на передову, — буркнув Аллен.

— Там найліпше розкриваються твої таланти, — відказав Артур.

Наступного дня Аллен зустрівся з письменником і був страшенно розчарований. Він уявляв собі високого стильного чолов’ягу, а побачив куценького худорлявого бороданя в окулярах і ясно-брунатному вельветовому пальті.

Лікар Кол їх познайомив і провів до свого кабінету. Аллен умостився на шкіряній канапі й закурив цигарку. Письменник сів навпроти й витягнув люльку. Отже, в нього таки справді була люлька, як в Артура. Вони трохи погомоніли про те та про се, а тоді Аллен перейшов до справи.

— Лікар Кол сказав, що ви, можливо, захочете придбати права на написання мого життєпису. Скільки це, на вашу думку, може коштувати?

Письменник усміхнувся, пихкаючи люлькою.

— Це залежить від того, чи є у вашій історії щось таке, чим можна буде зацікавити видавця. Матеріал, якого не знайдеш у першій-ліпшій газеті й не прочитаєш у журналах «Тайм» і «Ньюзвік».

Лікар Кол із усміхом сплів пальці на череві й мовив:

— Щоб ти й не сумнівався.

Аллен подався вперед, спершись ліктями на коліна.

— В мене море такого матеріалу. Але задарма я нічого не розповідатиму. Мої адвокати з Колумбуса кажуть, що багато хто полює за правами на публікацію моєї біографії. Приїздили з Голлівуду — хотіли зняти телепередачу і фільм про моє життя. А ще цього тижня прилітає якийсь письменник. Сподівається укласти угоду.

— Звучить вельми перспективно. Враховуючи резонанс довкола вашої справи, я впевнений, що багатьом людям буде цікаво прочитати історію вашого життя.

Аллен усміхнувся і кивнув. Тоді він вирішив іще трохи промацати цього чоловічка.

— Я хотів би почитати щось із написаного вами. Лікар Кол каже, що за однією з ваших книжок зняли кінострічку.

— Я надішлю вам примірник свого роману, — відповів письменник. — Якщо після прочитання ви все ще будете зацікавлені у співпраці, ми з вами обговоримо все докладніше.

Коли письменник пішов, лікар Кол порадив Біллі, щоб той, перш ніж робити якісь подальші кроки, знайшов місцевого юриста, який подбав би про його інтереси. Громадські захисники з Колумбуса більше не зможуть ним опікуватись.

Того тижня Аллен, Артур і Біллі по черзі читали роман, який отримали від письменника[10]. Дочитавши, Біллі сказав Артурові:

— Думаю, що саме він повинен про нас написати.

— Я з тобою згоден, — відповів Артур. — Він надзвичайно проникливо змальовує те,