Галина Пагутяк - Записки Білого Пташка

class="p1">І починаю писати в чужому домі, серед чужих людей, року 1990-го, місяця червня, 7 числа, і від того чуюся майже щасливою, бо мусить бути хтось, хто хоче чути мій голос.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Містечко, яким проїжджав наш автобус, було однакового брудно-жовтого кольору, як пізня осінь. Поперек тротуару лежав убитий машиною жовнір, із живота якого вилізли рожеві кишки. Автобус, не спиняючись, проїхав повз нього. Вулиця попереду й позаду була зовсім порожня. Ніхто не зойкнув. Очі байдуже ковзнули по велетенському, як смерть, тілу. Чомусь я бачила це, а ніхто не бачив. Скількох ти задавив на своєму віку, автобусе?

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ДАЛІ З ОТИМ СОЛДАТОМ. Душа його здивовано повисла над розпластаним тілом, яке, мабуть, негайно обсіли б мухи, якби не кінець осені. Ні, вона не потребувала зойків, лементів, тупоту ніг. Душа просто не знала, що з нею діється. На мить вона торкнулася теплих вуст хлопця, з яких витікала цівка крові — очі його розкрились, щоб більше не закриватись. Душа сахнулась, відчужена назовсім.

Вулицею мчали машини, але, почувши, що щось негаразд, почали їздити іншою дорогою. Тіло застигало в неприродній позі, проте лише збоку видавалось, що йому незручно лежати. Тепер це була всього-навсього купа м’яса, автомобільна офіра. Люди теж перестали ходити тією вулицею. Вони не хотіли бути причетними.

Три дні душа літала навколо тіла, і ніхто не запалив їй свічки, і не поставив води вмитись, і не замовив молитви. Чужа людина вмерла в чужому місті, де не було ні церкви, ні Бога. Третьої ночі білий ангел укляк над тілом і заплакав, пригорнувши до себе бідну душу. Сказав їй: «Покинь тіло і лети туди, де була його домівка». — «А далі що?» — «А далі я тобі скажу». — «Чому ж ніхто не забере тіло?» — «Хіба сліпі його побачать? — сумно відповів ангел. — Не турбуйся, я поховаю його як належить. А в тебе попереду вічне життя. Мусиш іще трохи постраждати».

І душа полинула туди, де мала відбути свій час.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. У студентському гуртожитку ти, Оксано, нарешті дочекалася самотності, щоб вибухнути божевільним плачем. Двері замкнеш, хоч ніхто й не прийде, хіба якийсь п’яний. Але й це було б незле. П’яні позбуваються свого іміджу і не розтопчуть навіть таргана, хоч їх тут аж кишить. Пали цигарку за цигаркою, падай по черзі на кожне з п’яти ліжок — тільки не кричи. Кричати можеш у своєму селі, чи у лісі, а тут тебе почують і будуть стукати в двері, питати, що сталося, чи ти не звар’ювала, Оксано…

Ти ж така була вдень товста, добродушна, варила на кухні борщ, і руки твої були червоні від буряка. Не будь дурна, ліпше сідай конспектувати на понеділок «Капітал»: після цього тебе одразу зморить сон. Ми всі тут самотні, ситі по горло радощами студентського життя, а як треба виплакатись, вип’ємо з коліжанкою пляшку «Ведмежої крові» і виплачемось разом. Бо в кожному з нас є потреба розкрити душу, розмалювати власне життя чорними й білими фарбами, довести, що нас любили і, може, досі люблять. Але ти вже кожній з нас це розповіла, і ніхто не хоче залишатися з тобою наодинці, бо страшно торкатися палаючої душі; вона пече, хоч і чужа.

Хто зробить тобі дитину, Оксано? Ти так уже дозріла для неї, що купуєш дитячі платтячка і складаєш у валізу. Незайманиця, якщо не вважати, що у десять років тебе зґвалтував п’яний перехожий. Тобі двадцять шість років і ти вже не хочеш любові, лише дитини. Ти товста і негарна, а дитину можеш народити, і не одну. Вмикаєш магнітофон? Таки не можеш впасти зі своєю мукою у забуття, хочеш її залишити на касеті. Говори, говори. Тебе мусять почути.

— Розумієш, я не чекаю від життя нічого, бо зробила велику помилку. Мені треба було йти в телятниці. Я би випоювала теляток, годувала б, чистила. А потім вийшла заміж за простого шофера. Але, на свою біду, я вміла писати гарні твори про різні пори року, навіть вірші писала про сінокіс. І попхалась у науку. А тепер мені двадцять шість років і я нікому не потрібна. І знаєш, я вірю в долю й лихе око. Хтось закляв мене, щоб я не мала щастя. Люди стороняться мене, хоч я до них усією душею. Певно, вони відчувають, що я покрита злом, наче другою шкірою. І що їм до того, що я віддираю її з м’ясом і кров’ю? То хіба мені болить. Маю стільки всього висловити, що не вистачить людей, аби все це змогли вислухати. Я — вулкан, який то дрімає, то вибухає, і в нього не меншає сили.

Я вмру в гуртожитку, бо їх більше на світі, ніж домів, де можна бути незалежним. Усе зло йде від них. Вони крадуть у нас дітей, роблять безплідними, їх вигадав диявол. Після гуртожитку мені вже не страшне пекло. Я, українська дівчина з українським ім’ям Оксана, не маю свого дому, не маю сім’ї, не маю вишитих рушників. Я курю «Ватру», сплю на казенному ліжку, пишу шпаргалки до екзаменів. Мені треба поставити пам’ятник за те, що я ще живу в чужому домі на своїй землі, і ніколи не матиму свого. Амінь.

Ти відчиняєш вікно, Оксано. Не дивися вниз. Ось білий голуб падає тобі в руки. Вже глупа ніч. Треба спати. Не забудь вимкнути магнітофон.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ. Сьогодні ми ходили з Ладусею по місту. Дивилися на картини, розвішані на продаж. Не купили ні Христа, ні Богородиці, ні ангелів, ні пейзажу з березами, ні Данила Галицького. І молока не купили, бо вже не застали. Зате хліб, слава Богу, ще є.

Доню, коли ти виростеш, не питай мене, чого Христос роздягнутий і прибитий до хреста. Він добровільно пішов на це і жалкував лише, що поряд не було великої білої руки Батька.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Ми молимося лише одному Богові — Втечі. Мусять бути поїзди, які відвезуть нас у кращий світ, подалі від убогості й безнадії. Срібні нічні храми мертвлять лиця тих, хто покидає усе, хай не назавше, але й цього досить, щоб здобути значимість: стати одним із сотні, котрий прибуде в пункт призначення з пункту відправлення. Наші заяложені паперові гроші йдуть на утримання храму та його жерців. Ми мусимо вмилостивити тих жерців, щоб вони прийняли наші