Дмитро Білий - Басаврюк ХХ

м’язи напружуються від холоду й нервового збудження. Але незабаром ранкове сонце зігріло його і священик зміг ненадовго заснути тривожним і полохливим сном. Весь день він провів у своїй схованці, напружено вслухаючись у лісову тишу. Тільки під вечір відчув, що зголоднів, і з’їв декілька галет.

Навколо все дихало таким заспокоєнням і теплом, що панотцю до божевілля захотілося, щоб цей день не закінчувався ніколи. На коротку мить він навіть повірив у це. Але день минув, можливо, відправившись з іншим панотцем Василем у якусь потойбічну схованку для днів, і нічна темрява знов примусила його згадати про своє завдання.

Ніч провів без сну, напружено слухаючи тишу. Під ранок він почув, як далеко в горах гримнуло. Спочатку священик вирішив, що це далекий дощ, але наступний відляск примусив його стривожитися. Уже через півгодини зрозумів, що в напрямі до нього просувається перестрілка. Відчув, як тіло ціпеніє від хвилювання і страху, у скронях збуджено запульсувала кров. Він уже ясно чув короткі черги ППШ, які перетиналися з частими пострілами гвинтівок і сухим торохкотінням інших автоматів. Перестрілка насувалася ривками, панотцеві здалося, що він навіть чує далекі нерозбірливі вигуки. Він облизнув висохлі губи й механічно почав вибирати з бороди заплутану соснову колючку.

Тріскотіння ППЩ припинилося, на півхвилини запала тиша, яка знов вибухнула пострілами. На галявину вискочив Бойчук. Одна рука його висіла вздовж тіла, рукав був чорний від крові. Лівою рукою референт стискував пістолет. На бігу він обернувся й вистрілив у гущавину. Звідти донеслося:

— Брать живым!

До хати Бойчуку залишалося кроків десять. Раптом з лісу тріснув одиночний постріл. Панотець ясно побачив, як з — під коліна референта порснула довга цівка крові й той, немов різко оступившись, упав на бік, але відразу підскочив. Обличчя Бойчука перекосилося від болю, він, підтягуючи прострілену ногу, прошкандибав ще декілька кроків, і знов упав. З лісу на галявину вискочив чоловік з автоматом — і Бойчук вистрілив. Чоловік упав, а референт, відкинувши пістолет, поповз до хати, ухопився за відчинені скособочені двері і, хитаючись, підвівся. Тяжко дихаючи, він на мить повернув обличчя в бік, де ховався священик.

Коли референт зник за відчиненими дверима, на галявину вийшло чоловік десять зі зброєю, у сірих німецьких кітелях і з мазепинками на головах.

З гущавини вийшов ще один «стрілець», інші навперебій почали щось пояснювати йому, показуючи на хату. До панотця донеслося; «товарищ Михась». «Михась» присів і провів рукою по скривавленій траві, потім підніс долоню до рота, понюхав і лизнув її, Панотець закляк від жаху. Зненацька він ясно усвідомив, що в пастку потрапив сам Бойчук, що йому вже не дано вибратися з хатини лісничого і що саме він, отець Василь, повинен вирішити його долю.

«Михась» піднявся й закричав:

— Виходь, референте!

Священик, щоб не збожеволіти, зашепотів молитву. Мокрі руки ухопилися за ручку «пекельної машинки». З хати донеслося:

— А може завітаєш ти до мене, «Михасю»!

«Михась» кивнув, і декілька бойовиків стрімко заскочили до хати. Священик заплющив очі і щосили крутнув ручку. Земля під ним грізно здригнулася — і всесвіт луснув…

Священик не знав, скільки часу він пролежав, натискуючи всім тілом на «пекельну машинку» — годину, добу чи вічність.

Коли він розкрив очі, світ мовчав. На місці хати чорніла купа деревин, від яких підіймався білий дим. Уся галявина була всіяна обгорілими речами, про походження яких панотець боявся думати. Навколо темніли декілька скручених трупів. Один підняв обпечену голову, і по широко розчахнутому роті священик зрозумів, що він кричить від болю.

Панотець піднявся й повільно побрів навмання, далі від жаскої галявини.

Він ішов, наштовхуючись на дерева. З очей котилися сльози, які панотець зовсім по — дитячому витирав рукавом.

Під вечір отець Василь вийшов на край лісу. Далі відкривалася широка зелена рівнина, яку кілометра за півтора від панотця прорізував ґрунтовий шлях. По шляху котилися чотири відкриті вантажівки. Священик помітив, що весь час механічно тягне за собою автомат. Він підняв ППШ стволом у небо й натиснув на гачок. Зброя тяжко засмикалася в його руках. Він стріляв, поки не спорожнів диск. Вантажівки зупинилися. З них посипалися солдати в синіх кашкетах. Вони здивовано побачили, як останній промінь сідаючого сонця освітив на краю лісу постать людини з довгою сивою бородою й автоматом у руках. Офіцери швидко віддали наказ і солдати, розтягуючись в розстрільню, кинулися вперед. Декілька з них відпустили вівчарок і ті нестримно понеслися по рівнині.

Отець Василь відкинув автомат і, не поспішаючи, пішов у ліс. Швидко темніло. Від землі піднімалася вогкість і прохолода. Священик сів, прихилившись спиною до дерева, і дістав з кишені гранату. Долоня відчула вагу і прохолоду металу. Панотець невміло взявся за кільце і, глибоко набравши в груди повітря, підняв голову вгору.

По небу, понад верхівками дерев на білих клубчастих хмарах, повільно пливла старовинна дерев’яна церква. Священик ясно бачив усі деталі, старанно вирізьблені давніми майстрами, ікону над входом і хрест на куполі. Він чув тихий передзвін. У дзвіниці, біля кулемета, сиділи двоє козаків у шинелях і пильно дивилися вперед. Погляд їх був суворий, мудрий і застережливий.

Сім шматків хліба. Кубань, 1933 р.

1

Вузький човен, або по — кубанськи каюк, швидко розсікав зелену, затягнуту ряскою воду у вузькому проході між двома стінами високого очерету. Кожух веслував, сидячи на кормі. Обличчя його було вкрите товстим шаром присохлої глини — давній засіб, який рятував від лютої комашні. За спиною висіла добра гвинтівка, на поясі черкески в дерев’яному футлярі темнів маузер. Швидко сутеніло, прохід плутався, розділявся на кілька гілок, але Кожух знав, що він не заблукає. Це було його сховище, це була остання фортеця його світу, надійна й неприступна. Його і ще десятка таких, як він. Колись у цих кубанських безмежних плавнях переховувалися цілі повстанські армії. Тепер зелена фортеця перетворювалася на могилу. Шістнадцятирічна відчайдушна боротьба закінчувалася. З зеленими воювали кращі частини Червоної армії, їх бомбили з літаків, травили газом, виселяли й розстрілювали їх родини. Залізне кільце стискалося. Деякі пробивалися з боями далі на лівобережну Кубань, де аули ставали цитаделями, а гори — сходинами в безсмертя.

Але Кожух і його козаки не могли кинути свою станицю. Вона була їх світом. Повстанці знали, що без них вона загине. Як і вони без неї. Останні два місяці плавні були надійно заблоковані червоними. Тепер