Галина Костянтинівна Вдовіченко - Львів. Кава. Любов

так просилося з-під смітника, залишається подивований жаль. Роззираєшся довкола – а де ж Він, той, кого ти так хотіла почути? Невже це і є оте довгоочікуване диво – сухий деренчливий звук у телефоні?

Ставиш протокольні запитання про здоров’я, дітей і життя загалом. Він чемно тобі розповідає, при нагоді повідомляє, що «бомби падають уже зовсім поряд», – це знову з розряду жартів про смерть, яка забрала до себе життя одного з ваших спільних знайомих. Знову пластмасові фрази про життя, яке так скоро біжить, що ми вже добралися до «п’ятидесятництва», скоро пенсія і старість… На цих словах спотикаєтесь і ти, і він. Провисають десь там, у радіохвилях, невимовлені запитання про головне, болюче і невідболіле… «От бачиш, життя пробігло, всі потроху вгомонилися», – повідомляєш йому бадьоро і трохи зарізко, наче стару наволочку рвеш на шматки: р-раз – і по всьому. Не треба цих невимовлених запитань і спогадів.

«Я думав, що буду в твоїх краях, може, хоча б на каву сходимо», – чи то питає, чи то пропонує. Ти вже не замислюєшся, не аналізуєш. Розумієш: це знову ж таки для дипломатичного протоколу, зберегти етикет, субординацію стосунків… Яких стосунків? Зберегти лице? У кого є лице? У нього? Найрідніше, найдорожче…

«Звичайно, якщо будеш, телефонуй!» – Як добре вміти грати у волейбол! М’ячик чемних слів літає через сітку, то вже не сітка, то вже височенний паркан між вами, замасковані живоплотом бетонні мури, і ви обоє прикидаєтесь, що все гаразд, що нічого довкола не змінилося.

«Ти змінився!» – відчайдушно кидаєш йому. Він аж захлинається цією фразою, вмовкає, опустивши руки і плечі… М’ячик гепнув об високий бетон і повернувся до тебе.

«Але це нормально! – знову, наче линву через прірву, кидаєш йому рятівну фразу. – Ми всі міняємося». Ти не можеш лишити його отак, без надії, без порятунку, ти досі дорожиш його спокоєм, теплом у його очах, у його голосі. Хай навіть воно призначене не тобі, а вже зовсім іншій жінці. Просто ти досі його любиш. І тому знову кидаєш линву через прірву. А раптом – врятуєш?

Ти не розказала йому про сни. Про те, що він знову вів тебе крізь натовп, як тоді, на київському вокзалі. Про те, що він знову торкався рукою твоєї спини, а ти відчувала дотик крила і знала, що то янгол так тебе торкається. Хто? Він – янгол? Ні, швидше навпаки! Проте снами не дуже покеруєш, і той доторк таким і залишився – легким світлом на твоїй шкірі, ти сама ставала легким світлом і… підіймалася у небо. Мабуть, через цей сон тобі так хотілося повернутися – в ту, минулу реальність, яка стала такою нереальною казкою. Наче і не ви там були, і незрозуміло, навіщо такі сни до тебе приходять.

Він так до жорстокості детально описував поїздки до нової своєї жінки, буденно і впевнено розказував, що вона в курсі про колишні ваші зустрічі і що вона навіть інколи коле його в очі цими спогадами. Жартома. Чи це така мудра жіноча стратегія? Чи вона так ревнує його? Чи просто перевіряє реакцію – якщо вже не дуже сахається, значить, таки йому попустило. Ну що, ти б мала тішитися – вона ревнує, він досі реагує… не все зникло безслідно із твоєї минулої реальності, га? А тобі тепер як треба? Як хочеш?

От дивне створіння, погляньте, людоньки, – длубає себе гострим скальпелем запитань і сама аж завмирає: ой, болить! Мазохістка!

Як ти тоді сказала, пам’ятаєш? Ну, тоді, як він тобі купив морозиво, повів тебе у центр, до фонтану. Тоді була така сама розкішна весна уповні – дихала тобі небом таким духмяним, п’янким, пестила тебе листям ніжним, повносилим, очі твої спочивали зором на цьому зеленому розмаю. А він…

– Я маю щось тобі сказати.

Був зосереджений, твердий лицем, аж трохи побіліла шкіра на вилицях. Ти не помітила зміни його стану, ти була захоплена обіймами весняної розкоші, тішилася світові і тому, що ось втекла із тим, хто серцю милий, у такий чудовий день. Все погане і несподіване стається одного чудового дня.

– У моєму житті з’явилася інша жінка.

Фонтан стрибав собі на сорока прозорих ніжках, деколи вище, деколи трішки пригинався, вифуркував у повітря веселі сяйливі крапельки. Ти милувалася грою води, ти вже почула те, що він сказав, але вірити ще не могла. Ти опиралася по-дитячому щиро і безхитрісно: от затулю вуха – і все неправда. Або вдам, що не почула. Але він повторив. Чи то фонтан повторив? Чи то листя тобі прошепотіло?

– Так, у моєму житті з’явилася інша жінка. Я не хотів би, щоб тобі це сказали чужі люди. Я розумію, що це звучить для тебе жахливо. Але краще я скажу сам, аніж ти маєш почути від когось. Я знаю, що завинив…

Він говорив іще щось, але слів ти вже не чула. Ти почала розуміти, що вода у фонтані – іржава, тече з металевих труб і пити її не можна, вона придатна лише для цього безглуздого бовтання посеред площі. На листі вже лежала липка пилюка, ти раптом уздріла, що листя отут, посеред травня, уже втомлене цією вулицею, задихається у газах і диму, пилюці. Хтось накидав недопалків коло лавки, обгортку від морозива, і твоє морозиво ось уже зараз потече, впаде недоречним кавалком тобі на спідницю…

– Я не знаю, як ти тепер будеш почуватися, – нотка співчуття, вини затремтіла коло твого вуха.

Ти тоді стрепенулася, наче прокинулась. Світ упав. Тінь упала в цей світ. Ти збагнула. Ти все збагнула.

– Як? Як я буду жити? – помовчала. Хапнула повітря, бо чула цунамі сліз, що наростало зсередини. – Так, наче руку відрубали праву.

– Як? – Він не сподівався такої відповіді. Ти завжди була оригіналкою, вміла його дивувати.

– Саме так. Калікою безрукою. Тільки ти не переймайся. Я не докорятиму тобі. Якщо тобі так краще – хай так буде. Я справлюся.

– Хай так буде, – повторила те, що вгадала щойно. Мовчала. Складала думки докупи, а вони розсовувалися, наче недбало накидані мішки, – важкі, неоковирні, сповзали на долівку, а ти тягла і тягла їх догори.

– Я знала, що нам не бути разом. Я до цього готувалася. Ну що ж, я сильна дівчинка, ти ж знаєш. Тепер можна сказати все. Я люблю тебе. Я просто тебе люблю. Ти… Ти не знаєш, чи маєш право таке сказати. Ти мене не любив, напевно. Але зараз мовчи. Якщо любиш – хочеш зробити щасливим того, кого любиш.