Клайв Стейплз Льюїс - Срібний трон

льоху, а зверху вниз, начебто виглядає із вікна на горищі. Вона так довго просиділа в темряві, що ніяк не могла второпати, що ж саме вона бачить, і зрозуміла тільки, що жадане світло – то зовсім не яскраве сонячне сяйво. Молочно-сріблясте, воно більше скидалося на вранішній серпанок туману. До того ж було неабияк холодно, навколо стояв страшенний гамір і туди-сюди літали білі кулі. Саме тоді Джил і попрохала Трясогуза дозволити їй стати собі на плечі.

Випроставшись на повний зріст, вона побачила, як у такт музиці (грали три флейти, чотири скрипки і барабан) хтось весело витанцьовує. Нарешті їй вдалося розгледіти, де вона є. Виявилося, що вона виглядала з нори на стрімкому схилі на висоті десь третього поверху. Усе навкруги було біле-білісіньке. А на дні схилу ніде було і яблуку впасти. Від подиву їй аж дух затяло – фігурки на дні виявилися ошатними маленькими фавнами та дріадами у віночках із квітів та листя та з розкішними, до п’ят, косами. Ще якийсь час Джил пильно придивлялася до них, доки не зрозуміла, що вони танцюють не що інше, як гавот, і до того ж дуже старанно (вона б сказала, що навіть занадто). Урешті вона здогадалася, що це всього-на-всього ніч над головою, а срібне сяйво – то місячне світло. І, звичайно ж, біла ковдра на землі – то сніг, яскраві цятки на темному вкривалі неба – далекі зірки, а темна стіна у неї за спиною – то зимовий ліс! Виходить, що лазом вони потрапили в самісіньке серце Нарнії!

Від щастя в дівчинки аж у голові запаморочилося, а від тієї музики – завзятої, сповненої чарів, навіть трішечки моторошної, вона мало не знепритомніла.

Ось таке дійство побачила дівчина, визирнувши з отвору. На те, щоб описати його, знадобилося чимало часу, але, звичайно, усе це Джил охопила поглядом за якусь мить і вже обернулася, аби попередити своїх: «Гей, усе добре! Усе гаразд, ми вдома, у Нарнії!», але, крім «гей!», нічого промовити не встигла, і ось чому: навколо танцювальників ходили гноми, такі ошатні, у своєму кращому одязі, переважно червоного кольору. На голови вони нап’яли гостроверхі капелюхи з міховими одворотами й золотавими китицями, а ніжки взули у високі сап’янові чобітки. Зібравшись у коло, вони невпинно кидалися сніговими кульками (ці кульки й побачила Джил), але здебільшого жонглювали ними, щоб ні в кого не влучити, на відміну від того, як чинять деякі розбишаки-хлопчаки. Вони кидалися сніжками поміж танцюристів, підгадуючи під музику, тож той із танцюристів, хто робив усе правильно і вчасно, мав бути певен, що в кого-кого, а в нього не влучать. Зветься цей танок «Танок віхоли», і в Нарнії його влаштовують кожного року першої місячної ночі після снігопаду. Зрозуміло, це лише гра, тому що в цьому танку час від часу хтось візьме і схибить, кулька попаде йому точнісінько в лоба – і тоді всі дружно регочуть. Звісно, завзяті танцюристи, музики і гноми можуть змагатися, доки не змокне чуприна, і за весь цей час жодна кулька нікого не дістане. Прозорими ночами вони, бува, так розохочуються від холоду, барабанного бою, ухання сови та місячного світла, що танцюють до сходу сонця. Шкода, що мало кому видається побачити те дійство на власні очі.

Отож, не встигла Джил крикнути «гей!», як запнулася, бо здоровенна снігова кулька, влучно кинута гномом з протилежного краю галявини, пролетіла крізь коло танцюристів і влучила їй до рота. Джил анітрохи не окривдилась: в таку мить і двадцять кульок не зіпсували б їй настрій. Однак, як вона не раділа, з ротом повним снігу не дуже й порозмовляєш. І коли Джил отямилась (з повним ротом вона могла тільки лопотати), то в неї геть із голови випало, що її друзі, там, знизу, у темряві, ще нічого не відають. Чимдуж вона підтягнулася і, висунувшись якомога далі, заволала до танцюючих:

– Допоможіть! Допоможіть! Ми під землею! Відкопайте нас!

Нарнійці, що навіть і не помічали невеликого отвору на схилі гори, від подиву пороззявляли роти та шукали де завгодно, тільки не там, де треба, доки нарешті не знайшли. Тож коли вони побачили Джил, то одразу ж усім гуртом кинулись до неї, видираючись крутим схилом. Їй на допомогу простягнулися безліч рук, Джил вчепилася за чиїсь, вилізла з отвору і, наче м’яч, покотилася по землі. Потім устала і сказала:

– Йой, будь ласка, швидше, відкопайте всіх! Там ще троє. І коні. Серед них принц Риліан.

Прохаючи про це, вона побачила, який натовп зібрався навколо неї: окрім танцюристів, набігло багато зівак, яких вона одразу не помітила, – вони спостерігали за дійством осторонь. З дерев позістрибували численні білочки, злетілися сови. Їжачки пришкандибали на своїх коротеньких ніжках. За ними притупцювали ведмеді та борсуки, а останньою приєдналася величезна пантера, помахуючи хвостом від хвилювання.

Усі страшенно заметушилися та забігали, зрозумівши, що каже Джил.

– Потрібні лопати та кирки! Мерщій по інструмент! – закричали гноми і з усіх ніг швидко кинулися до лісу.

– Розбудіть кротів, вони великі майстри копати та рити, не гірше за гномів, – пролунав чийсь голос.

– Що вона сказала про принца Риліана? – перепитав інший.

– Тсс-с, – засичала пантера. – У бідолашної дитини потьмарилось у голові… та нічого дивного… заблукала в печері, ви тільки подумайте! Вона сама не усвідомлює, що каже…

– Так воно і є,– погодився з нею старий ведмідь, – бач, вона сказала, що принц Риліан – кінь!

– Ні, нічого такого вона не казала, – зухвало зауважило білченя.

– Ні, казала! – заперечила його подруга.

– Усе т-т-так і є-є. Не ка-жіть ні-се-ніт-ниць, – промовила Джил, що вже цокотала зубами від холоду.

У ту саму мить одна дріада накинула на неї хутряну накидку, яку загубив якийсь гном, коли стрімголов мчав до лісу по лопату, а якийсь послужливий фавн підтюпцем побіг через ліс по гарячий чай туди, де біля входу в печеру Джил розгледіла вогнище. Не встиг він повернутися, як знову з’явилися гноми, хто з киркою, хто з лопатою, і почали розкопувати схил. Почулися вигуки: «Гей, що ти робиш? Геть забирай свого меча!» та «Слухай, хлопче, зупинись!», а також «Та воно зле, ти диви!»

Джил підхопилася та побігла до провалля, не знаючи, чи то плакати їй, чи то сміятися, коли побачила бліде замурзане обличчя Юстаса, що виглядало з чорного отвору. У правій руці він тримав меча, яким загрозливо розмахував, нікого до себе не підпускаючи.

Як ви вже здогадались, в останні хвилини Юстас почувався зовсім не