Клайв Стейплз Льюїс - Морські пригоди «Зоряного мандрівника»

– Може, країна Аслана, – припустив миш, і очі його заблищали. – А можливо, ніякого «низу» зовсім і немає і наш політ триватиме цілу вічність. Але що б там не виявилося – хіба не чудово хоч на мить затриматися на самому краю світу й подивитися вниз?!

– Послухайте, – виголосив Юстас. – Цього не може бути. Адже світ круглий – я хочу сказати круглий, неначе м’яч, а не круглий, як стіл.

– Наш, може, і круглий, – відповів Едмунд. – А цей?

– Стривайте-но! – вигукнув Каспіан. – Ви хочете сказати, що ваш світ – круглий, а ви мені ніколи нічого про це не казали?! Як це так?! Колись я чув казки про такі світи, і казки ті мені дуже подобалися, хоч я ніколи не вірив, що таке може бути насправді. Але мені завжди хотілося, аби вони виявилися справжніми, мені усе життя хотілося жити саме в такому світі. Я все за це віддав би! Чому, чому ви можете потрапити до нашого світу, а нам у ваш – шлях заказаний. Коли б я тільки міг… Це, мабуть, чудово – жити на кулі! А вам доводилося бувати у тих місцях, де люди ходять униз головою?

Едмунд похитав головою.

– Усе не зовсім так, як ти собі уявляєш, – зауважив він. – Коли живеш на кулі, ти не помічаєш нічого незвичайного…

Розділ 16

На самому краю світу

Морських мешканців не бачив на борту ніхто, окрім Дриніана, Едмунда з Люсі та… Рипічипа. Помітивши спис морського короля, він вирішив, що той кидає йому виклик або, гірше того, загрожує йому – й негайно пірнув у воду, аби зараз же з’ясувати. Але його так здивував дивовижний смак води, що він геть забув про морських людей і згадав лише тоді, коли його витягли на палубу й наказали мовчати.

Як з’ясувалося, можна було й не турбуватися, бо тепер у морі під ними не було жодних ознак життя. Весь наступний ранок вони пливли відносною мілиною, понад «хащами» водоростей. Десь опівдні Люсі побачила велику зграю риб, що ліниво поскубували водорості, помірно рухаючи щелепами та просуваючись зграйкою в одному й тому ж напрямку. «Мов отара овець», – подумала Люсі. Раптом серед риб вона побачила морську дівчинку приблизно свого віку. Дівчинка здавалася спокійною і навіть сумною, а в руці тримала щось на зразок загнутої пастушої палки. Люсі вирішила, що дівчинка ця, мабуть, рибопас, а зграя риб – то отара, за якою вона пильнує. І риби, і пастушка були аж коло поверхні, і, коли дівчинка, що плавно линула в неглибокій воді, та Люсі, що перегнулася через фальшборт, опинилися навпроти одна одної, дівчинка підвела голову та заглянула Люсі просто в очі.

Сказати одна одній хоч слово вони, звичайно, не могли, і через хвилину морська дівчинка залишилася далеку позаду. Але Люсі назавжди запам’ятала її обличчя. Воно не було переляканим або злим, як у тих вершників. Зовсім навпаки: воно світилося приязню. Дівчинка дуже сподобалася Люсі, і Люсі сподівалася, що це взаємно. Ця зустріч ніби зробила їх близькими друзями. Їм навряд чи судилося зустрітися знову – ні в цьому світі, ні в якому іншому, але, якщо б це трапилося, вони побігли б назустріч одна одній, простягаючи руки.

Наступні кілька днів, незважаючи на безвітря та затишшя, «Зоряний мандрівник» упевнено летів на схід. Щодня і щогодини світло ставало дедалі яскравішим, але це нікого не лякало. Ніхто не їв і не спав – та нікому й не хотілося. Вони лише черпали відрами з моря дивовижну воду, що здавалася міцнішою за вино і мокрішою за звичайну воду. Двоє літніх матросів, усім на подив, молодшали просто на очах. Усі перебували у стані радісного хвилювання, яке не налаштовувало на розмови, тож перемовлялися вони між собою менше, та й то майже пошепки. Непорушний спокій моря немов передався й людям.

– Мілорде, – запитав якось Каспіан у Дриніана, – що ви бачите попереду?

– Білий простір, ваша величносте, – відповів капітан. – Уздовж усього горизонту, з півночі на південь, скільки очима світу осягнеш.

– Я бачу те саме, – ствердно кивнув Каспіан, – не можу лиш збагнути, що то таке.

– Коли б були ми в північних широтах, я вирішив би, що то крига. Але тут, звичайно, ніякої криги бути не може. Однак я все ж вважаю, що нам не завадить взятися за весла і спробувати знизити швидкість. Що б це не було – не хотілося б розбитися об нього на повному ході.

Так і зробили. Тепер «Зоряний мандрівник», як і раніше, просувався вперед, тільки вже набагато повільніше. Біла широчінь наближалася, та залишалася такою ж загадковою. Якщо то була земля – то якась дивна: вона була зовсім такою ж гладенькою, як і вода, і нітрохи не височіла над морем. Коли вони підійшли зовсім близько, Дриніан розвернув корабель на південь, поперек течії, і вони пішли на веслах уздовж краю білого простору. Завдяки цьому маневру вони несподівано виявили, що течія, якою їх підхопило, завширшки усього футів із сорок, а по обидва боки від неї вода стоїть нерухомо, мов у ставку. Матросів, що вже уявляли собі, скільки потів з них зійде, доки вони дістануться берегів острова Раманду, відкриття це невимовно потішило. Тепер і Люсі зрозуміла, чому дівчинка-пастушка так швидко зникла за кормою. Вона плавала поза течією, інакше пливла б на схід з такою ж швидкістю, що й корабель.

Але ніхто, як і раніше, не міг зрозуміти, з чого складається той білий простір. Довелося спустити шлюпку, і всі, хто був на палубі, побачили, як вона легко розрізала його своїм дерев’яним носом. Потім звідти долинули здивовані голоси, що луною прокотилися понад тихою водою. Було видно, як Райнельф, стоячи на носі шлюпки, вимірює глибину. Потім шлюпка повернулася; всередині неї теж щось біліло. Усі з нетерпінням зібралися коло борту корабля.

– Лілії, ваша величносте! – крикнув знизу Райнельф.

– Що ти кажеш? – перепитав Каспіан.

– Квітучі лілії, ваша величносте! – повторив Райнельф. – Такі самі, як і в наших ставках!

– Подивіться! – крикнула Люсі, що сиділа на кормі шлюпки, і простягнула руки уперед, показуючи жменю білих пелюсток і плаского широкого листя.

– Яка тут глибина, Райнельфе? – запитав Дриніан.

– Тут на диво глибоко, – відповів Райнельф. – Так само, як і під кораблем, три з половиною морських сажні.

– Навряд чи ці лілії справжні, – сказав Юстас. – Чи це взагалі не те, що ми звемо ліліями.

Навіть якщо він і мав рацію, схожість була разючою. Трохи порадившись, вони знову ввійшли в течію, і корабель поплив озером