Богдан Мостіпан - Молот Чудовиськ: Кіготь Темряви, Богдан Мостіпан

Глава 12: В тилу ворога

— Не знаю, чи було правильною ідеєю відправляти хлопців на це завдання... — сказав Бетфорд.

— У тебе не було виходу, Бетфорд! — відповів Фоллар. — Та й ти вибрав з розумом, я б навряд чи підійшов для цього завдання... Та й чесно кажучи, не дуже то й горів бажанням!

— Хто б міг подумати, — посміхнувся Бетфорд. — А що ти скажеш, Кліффорде?

— Реніфат і Джилліан непогано підходять для цього завдання... — відповів Кліффорд. — Але загальна картина мені не подобається... Верховний мисливець явно нас використовує у своїх цілях... Але можливо ми маємо для них певне значення.

— А як же! — відповів Бетфорд. — Усе таки не багато мисливців можуть похвалитися тим, через що пройшов наш загін... Загалом, це зараз не важливо... Головне, щоб хлопці повернулися неушкодженими.

— Подивимося... — відповів Кліффорд.

— Вони впораються, я в них вірю! — відповів Фоллар.

Час, що залишився, мисливці сиділи в гостьовому залі і чекали, поки Джилліан і Реніфат повернуться назад до Штабу. А ті, своєю чергою, перебували, як і раніше, в мисливських покоях.

— Хах, завжди хотів побувати шпигуном! — радісно сказав Джилліан, дивлячись на Реніфата.

— Да? — відповів Реніфат. — У мене щось це не викликає такої бурхливої реакції, як у тебе.

— Чому ж? — сказав Джилліан. — Здається, ми йдемо на підвищення, і попереду на нас чекає цікаве завдання... Проникнути в тил ворога, вивідати його таємниці... Я таке тільки в книжках читав!

— Ну так, звучить, може, й чудово, — сказав Реніфат, — але ти не думав, що нас там можуть запросто прибити?

— Ні, не думаю! — упевнено відповів Джилліан. — Ми не з таких колотнеч вибиралися! Так, справа небезпечна, не подумай, що оптимізм затуманив мій розум... Але, все ж таки, я мріяв бути шпигуном ще з дитинства!

— Ох, щоб тебе... — відповів Реніфат, зробивши важкий вдих. — Найголовніше, коли ми туди потрапимо, будь обережний, добре? На нас лежить велика відповідальність, не хотілося б облажатися, і тим паче померти таким дурним чином.

— Не переживай, Рені, все пучком! — відповів Джилліан.

— Ось якраз тому я і переживаю...

Час відпочинку, що залишився, Джилліан не переставав посміхатися і про щось розмірковувати, сидячи на стільці. Реніфат же вирішив прилягти і трохи відпочити перед важким завданням.

Зрештою, за годину обидва мисливці попрямували в арсенал. На вході, як і було сказано раніше, їх чекав мисливський сторож — Елмір.

— Вітаю, панове, — сказав Елмір. — Чим можу бути люб’язним, власне?

— Ми за особливим дорученням від начальства, — сказав Джилліан.

— А-а, ага! — відповів Елмір. — Так це вас верховний мисливець мав прислати... Ну заходьте, отже, скажу, що вам потрібно із собою брати!

Елмір і мисливці увійшли всередину арсеналу. Усередині нього було безліч зброї: починаючи мечами, сокирами, ножами, закінчуючи луками, арбалетами, алебардами і списами. Такому арсеналу міг позаздрити будь-який міський гарнізон.

Поруч із тримачами зброї знаходилося дві скрині. Елмір відкрив їх обидві. У скринях була однакова шкіряна броня, що складалася з нагрудників, шоломів, наголінників і поножів. Весь комплект броні був зроблений з легкого матеріалу, а тому, як і говорив верховний мисливець, — броня зовсім не сковувала рухів.

Джилліан і Реніфат підійшли до скринь, забрали броню і почали переодягатися.

— Свій одяг, мечі та інше ви можете покласти в порожні скрині, — сказав Елмір. — Після завдання зможете за ними повернутися...

Джилліан і Реніфат поклали свої речі в окремі скрині, потім узяли нову шкіряну броню і одягнули її.

— Так... — сказав Елмір. — Верховний мисливець сказав, що ви маєте взяти з собою ці штуки.

Елмір підійшов до однієї зі скринь і дістав звідти комплект метальних ножів, а потім передав їх до рук Джилліану і Реніфату. Також з тієї ж скрині він дістав два сталевих мечі зі зручним руків’ям і передав їх мисливцям.

— Ось, візьміть, — сказав Елмір, — ці мечі вам знадобляться... На випадок, якщо справа піде прахом, звісно ж... Але будемо сподіватися, що до цього не дійде, ха-ха!

— Поживемо, побачимо... — сказав Реніфат.

Джилліан і Реніфат оглянули на собі нову броню.

— Хм, непогано, і справді зручно.

— А то! — сказав Джилліан. — Ти б знав, як приємно вдягнути щось таке, а то набридло вже ходити в тих лахміттях... Вічно то натирає, то тисне, і нікуди ж від цього не дінешся!

— Хах, це точно...

— Що-ж, гаразд, — сказав Елмір. — Удачі вам на завданні, мисливці, бережіть себе!

— І тобі того ж, — відповів Реніфат.

Потім він, разом із Джилліаном, покинув межі арсеналу. Мисливці попрямували на заднє подвір’я Штабу. В цей час на подвір’ї якраз припинився дощ, і потроху заходило сонце. У небі виднілася веселка — небо було воістину гарним і надихаючим у той момент.

— Ось бачиш, Рені, — сказав Джилліан, — навіть природа на нашому боці... Усе буде добре, не переживай.

— Сподіваюся, друже, — відповів Реніфат, — давай може поїдемо вже? Що швидше зробимо цю справу, то швидше повернемося додому, і відіспимося.

— Ти маєш рацію... Залишилося тільки підібрати собі конячок.

Кожен із мисливців вибрав собі швидкого і норовливого коня, призначеного якраз для подібних завдань. Джилліан і Реніфат підійшли до своїх нових коней, сіли на них, а потім помчали в бік занедбаної фортеці, що була за кілька миль від Грейсбурга, неподалік каплички Беренберга, в якій рідко хто з'являвся, окрім подорожніх, що проїжджали повз, бо в околиці ніхто не жив.

Мисливці мчали щодуху, через деякий час вони нарешті дісталися до фортеці. Та була масивною, стіни її були укріплені, призначені саме для того, щоб вистояти будь-яку облогу. За самою фортецею був смерековий ліс, у темну пору доби він виглядав досить похмуро, чим відлякував непроханих гостей.

Колись у цій фортеці мешкав граф Бальдр, з династії Гротвейнів, однак за трагічним збігом обставин, лицар, що плекав кохання до доньки графа, захотів забрати її в батька силоміць. Того дня полягло чимало воїнів графа, а самого графа вбив той самий молодий лицар, забравши із собою при цьому його єдину доньку. Після цього фортецю виставили на аукціон, однак під час облоги її значно зруйнували. І хоча вона, як і раніше, залишалася величною та надійно укріпленою, щоб її повністю відреставрувати, потрібен був цілий статок, та й ціна самого маєтку була великою. Відтак, мало хто зі шляхетних осіб міг її собі дозволити, утім, вони й не горіли бажанням, довідавшись, яка саме доля спіткала графа.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍