Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

Обличчя Крецького було звернене до малюнка, але я відчувала, що дивиться він на мене. Командир щось сказав Крецькому. Той відповів. Тепер Крецький говорив зовсім не таким тоном, яким командував, – у нього був спокійний, молодий голос. Я не підводила очей.

Командир повернув мені малюнок. Обійшов навколо мене повільними, рівними кроками. Поглянув мені в обличчя і щось гаркнув Крецькому.

Я почала накидати його кашкет. Це вже була завершальна деталь. Крецький повернуся і вручив командирові теку. Комаров відкрив її і прогорнув папери. Подивився на мене. Що було в тих паперах? Що він про нас знає? Може, там є щось про тата?

Я почала щосили малювати. Швидше, казала я собі, давай. Командир почав мене запитувати. Дещо я розуміла.

– З дитинства малюєш?

Що йому треба? Я кивнула і дала йому знак трохи розвернути голову. Він послухався і став позувати.

– Що ти любиш малювати? – спитав він.

Він що, хоче світську бесіду зі мною вести? Я знизала плечима.

– Який улюблений художник?

Я зупинилася й підвела погляд.

– Мунк.

– Мунк, гм, – він кивнув. – Не знаю Мунка.

Червона смуга на кашкеті потребувала деталізації. Але гаяти час я не хотіла. Просто швиденько затінила. Акуратно вирвала аркуш із блокнота. Вручила папір командирові.

Він кинув теку на стіл і схопив портрет. Пройшовся кімнатою, милуючись собою.

Я подивилася на теку.

Вона просто лежала на столі. Там мало бути щось про тата, щось таке, завдяки чому я могла б доправити йому свої малюнки.

Комаров щось скомандував Крецькому. Хліб. Він сказав Крецькому видати мені хліба. Але ж мені мали б дати щось більше!

Командир вийшов. Я почала протестувати.

Крецький показав на двері.

– Давай! – крикнув він і махнув рукою, мовляв, іди.

Я побачила Йонаса, який чекав надворі.

– Але… – почала я.

Крецький щось крикнув і вийшов у двері, що були по той бік столу.

Йонас відчинив і зазирнув:

– Він сказав, щоб ми пішли до дверей кухні. Я чув. Нам там хліб дадуть, – прошепотів він.

– Але ж нам мали дати картоплі! – обурилася я. Командир – брехун. Треба було таки намалювати тих змій.

Я озирнулася взяти блокнот. Побачила теку на столі.

– Ліно, ходімо вже, я їсти хочу, – сказав Йонас.

– Гаразд, – відказала я, вдаючи, ніби збираю папірці. Схопила теку й сунула під пальто. – Так, ходімо, – сказала я і поспішила до дверей.

Йонас так і не зрозумів, що я зробила.

55

Ми пішли до барака НКВД. Серце в мене калатало аж у вухах. Я намагалася заспокоїти себе, поводитися природно. Озирнулася через плече. Побачила, як Крецький виходить з управління чорним ходом. Він ішов у тіні барака, і його шинель колихалася над чобітьми. Ми пройшли задами до кухні, як було сказано.

– Може, він і не прийде, – сказала я: мені страшенно хотілося побігти додому.

– Прийде, – сказав Йонас. – З них їжа за твій портрет.

Крецький з’явився біля задніх дверей. Хлібина полетіла на землю. Він що, не міг її в руки дати?! Невже йому важко було? Я ненавиділа Крецького.

– Ну ж бо, Йонасе. Ходімо, – сказала я.

Раптом у нас полетіли картоплини. З кухні долинув сміх.

– Ви що, по-іншому дати не можете? – сказала я, зробивши крок до дверей. Ті зачинилися.

– Глянь, тут їх кілька! – вигукнув Йонас і побіг збирати картоплю.

Двері відчинилися. Мені в лоба влучила консервна бляшанка. Почулися оплески, по брові потекло щось тепле. На нас посипалися бляшанки й сміття. Енкаведисти розважалися, обсипаючи беззахисних дітей сміттям.

– Вони там п’яні. Швидко, біжімо! Поки вони стріляти не почали, – сказала я, намагаючись утримати теку під полою.

– Зажди, тут же їжа є! – вигукнув Йонас, кваплячись зібрати все з землі. Вилетів мішок і влучив Йонасу в плече, збивши його з ніг. З-за дверей почулися бадьорі вигуки.

– Йонасе! – Я підбігла до нього. Мені в лице влучило щось мокре.

На поріг вийшов Крецький і щось сказав.

– Ходімо, – сказав Йонас. – Він каже, що ми крадемо їжу і він на нас доповість.

Ми заметушилися, як кури у дворі, роззираючись, що лежить на землі. Я витерла з очей оту гидь, яка в них потрапила. Гниле лушпиння від картоплі. Я опустила голову і зʼїла його.

– Фашистскіє свіньї! – крикнув Крецький. І хряснув дверима.

Я назбирала всякого в поділ, притримуючи теку під одягом. Я взяла все, що мені трапилося, навіть порожні бляшанки, де щось було на дні. Ліва частина мого лоба пульсувала. Я помацала: там набрякала велика, мокра ґуля.

З-за будівлі вийшов Андрюс. Роззирнувся.

– Бачу, дещо тобі за портрет дали, – сказав він.

Я нічого йому не сказала й стала збирати картоплю вільною рукою. Відчайдушно розпихала її по кишенях.

Андрюс нахилився й допоміг мені підняти мішок. Поклав руку мені на плече.

– Не хвилюйся, – сказав він. – Ми все зберемо.

Я подивилася на нього.

– У тебе кров.

– То все дрібниці. У мене все гаразд, – сказала я, витягаючи з волосся картопляне лушпиння.

Йонас підібрав хліб. Андрюс узяв великий мішок.

– Що там? – спитав Йонас.

– Борошно, – пояснив Андрюс. – Я вам його донесу.

– У тебе рука болить? – спитав Андрюс, дивлячись, як я притискаю її до боку.

Я похитала головою.

Ми мовчки побрели снігом.

56

– Швиденько, Йонасе, – сказала я братові, коли ми достатньо відійшли від будівлі НКВД. – Мама, певне, хвилюється. Побіжи вперед і скажи, що все гаразд.

Йонас побіг уперед, а я сповільнила крок.

– У них є тека на нас, – мовила я, дивлячись, як фігурка мого брата даленіє і меншає.

– На всіх є, – відповів Андрюс. Він поправив на плечі мішок.

– Може, ти мені б із дечим допоміг, – сказала я.

Андрюс похитав головою, майже сміючись:

– Ну не можу ж я теку вкрасти, Ліно. Це не помідори які-небудь. Одна річ – пролізти на кухню, а інша…

– Брати теку не треба, – сказала я, зупинившись коло нашої хатинки.

– Що? – Андрюс зупинився.

– Мені не треба, щоб ти її крав, – я роззирнулася й трохи відслонила пальто. – Вона вже в мене, – прошепотіла я. – Лежала на столі в командира. Мені треба, щоб ти її поклав назад, коли я прочитаю.

Андрюс жахнувся. Він судомно глянув туди, сюди, пересвідчуючись, що ми самі. Потяг мене за хату.

– Ти що, зовсім уже?.. Ти хочеш, щоб тебе вбили? – прошепотів він.

– Лисий сказав, що в тих теках усе про нас написано – можливо, й те, де решта родини. Ось тут.

Я присіла, з подолу в сніг попадала всяка всячина. Витягла теку з-під пальта.

– Ліно, так не можна. Дай мені. Я назад віднесу.