Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

— Баронесо Скотт, пробачте наш поспіх, але ми просто не могли не скористатися нагодою поговорити з вами! — захоплено вигукнув один із них, чорнявий юнак із промовистими жестами.
— Адже ви — справжня покровителька мистецтв, ваша присутність на вечорі вже сама по собі подія! — підхопив інший, рудоволосий і довготелесий, з манерами, що видавали в ньому більше поета, ніж аристократа.
Я ледь стримала усмішку. Що ж, принаймні, якщо я й була об’єктом пересудів у цій залі, то, здається, з приємного боку.
— Баронесо Скотт, ви, здається, давно не з’являлися на літературних вечорах, — зауважив один із молодих джентльменів, вивчаючи мене уважним поглядом.
— Це правда, — злегка кивнула я, приховуючи посмішку. — Останнім часом подорожувала, відвідувала родичів у Шотландії.
— О, тоді ви навіть не здогадуєтеся, який літературний бум стався за цей час! — вигукнув інший, запал його слів свідчив, що це для нього справді подія першорядної ваги.
І вони, наче змагаючись, почали навперебій розповідати про нові твори, що сколихнули суспільство, про таємничого автора, чиє ім’я досі залишалося загадкою, про його гостре перо, яке завдавало дошкульних ударів по аристократії та політиці.
Я слухала, намагаючись приховати задоволення, адже вони цитували мене саму. Я вже відкрила вуста, щоб відповісти на запитання про власну думку щодо нових памфлетів, коли несподівано в розмову втрутився чужий голос.
— Джентельмени, невже ви серйозно сподіваєтеся почути компетентну думку від жінки? — розтягнуто й з очевидним сарказмом мовив він. Його низький голос бринів прихованою зневагою, а тон був сповнений удаваного подиву, немов він справді не міг збагнути, що представниця слабкої статі може мати щось спільне з літературою, окрім любовних романів.
— Я, звісно, зрозумів би, якби пані Скотт розмірковувала про сентиментальні новели чи оду на честь весняних квітів… Але політика? Сатира? Це ж чоловічі справи! Чи, може, вам хтось надиктував кілька розумних думок?
Я повільно повернулася, щоб побачити власника цього неприємного голосу, і серце моє стиснулося.
Переді мною стояв високий чоловік з розкішною поставою, широкими плечима та міцною фігурою, що справляла враження людини, яка звикла підкорювати інших своєю фізичною присутністю. Його обличчя було надто правильним, надто бездоганним — різко окреслені вилиці, тонкий ніс, глибокі темні очі, що, втім, не світилися теплом чи розумом, а радше прихованою самовдоволеністю. Його риси могли б вважатися бездоганними, якби не легковажна посмішка, що кривила губи, додаючи йому виразу людини, яка вважає себе єдиним розумним у кімнаті.
Він явно знав, що його поява справила ефект, і насолоджувався цим. Його рука недбало спочивала на різьбленій тростині, а підборіддя було зухвало підняте — поза самовпевненого спокусника, який вірить, що йому ніхто не може протистояти.
Його нахабність і зверхність здійняли в мені хвилю обурення такої сили, що я не змогла стриматися. Відповідь зірвалася з вуст сама собою — холодна, точна, загострена, наче лезо кинджала.
— Вибачте, сер, — я спокійно подивилася на нього, не приховуючи іронії, — але хто ви, щоб настільки впевнено розмірковувати про межі жіночих можливостей?
Я помітила, як навколо нашої розмови згущується зацікавлена увага, особливо з боку дам, які, здається, були зачаровані цим чоловіком. Його ім’я кружляло між шепітливих вуст, і я швидко зробила висновок, що це і є той самий фаворит королеви у вигнанні, про якого так багато говорили.
— Чи не спадало вам на думку, сер, — я продовжила, витримуючи довгу паузу, щоб усі присутні встигли налаштувати слух, — що ваша думка щодо жінок могла скластися винятково з урахуванням тих обставин, за яких ви з ними спілкувалися?
Я промовила це з такою витонченою чемністю, що на мить могло скластися враження, ніби я запитала про щось невинне. Проте погляди, які пробігли між гостями, і приглушений сміх під віялами свідчили: натяк був зрозумілий усім.
Чоловік переді мною ледь помітно звів брови, а в його темних очах спалахнув блиск — не роздратування, а швидше азарт, ніби він вперше за довгий час знайшов гідного супротивника.
— Генрі Джермен, до ваших послуг, баронесо Скотт, — представився він, схиляючи голову в манірному поклоні. Його голос змінився — тепер в ньому звучала майже улесливість, проте очі залишалися холодними, мов полірований обсидіан.
Я ж до тієї миті вже заспокоїлася, зібралася з думками, згадала про манери й, не бажаючи далі підтримувати цю гру, відповіла рівним, бездоганно ввічливим тоном:
— Рада знайомству, сер. А тепер дозвольте відкланятися — на мене чекають.
І, не чекаючи відповіді, розвернулася, спрямовуючи свій шлях до Алекса, який, я була впевнена, встиг стати свідком цієї сцени.
Я підійшла до брата, який, здається, ще не до кінця оговтався від щойно побаченого. Ледь помітний вираз шоку на його обличчі розважив би мене, якби не усвідомлення всієї серйозності ситуації. Він мовчки взяв мене під руку і, не привертаючи зайвої уваги, вивів із банкетної зали у тихий коридор.
— Мелані, що ти собі дозволила? — прошипів він, ледь стримуючи емоції. — Навіщо тобі було наживати такого ворога? Джермен хоч і у вигнанні, але має вплив, зв’язки, які можуть дорого нам коштувати!
Я розуміла його занепокоєння. І хоч сама прагнула мирного, спокійного життя, але щось у мені того вечора прокинулося — давній, майже забутий вогонь протесту.
— Алексе, пробач, — я глибоко зітхнула, намагаючись вгамувати власне хвилювання. — Він мене так розлютив своїми зверхніми судженнями, що я просто не змогла стриматися.
Мій брат стиснув губи й запустив руку у волосся — вірна ознака того, що він на межі.
— Знаєш, — я продовжила, відчуваючи втому, що почала накочувати хвилею, — можливо, краще, якщо я знову повернуся до усамітненого життя. Без балів, без виходів у світ. Так буде спокійніше і для тебе, і для мене.
Алекс лише похитав головою, не знаходячи слів.
— А зараз, якщо ти не проти, я тихенько залишу цей вечір, — додала я, торкаючись його руки. — Втома дається взнаки, і, схоже, через неї знову починається задишка.
Він не став сперечатися. Лише мовчки провів мене до карети, де я мала дочекатися мадам Делакруа. Я знала, що ця розмова ще не завершена. Але зараз усі мої думки були зайняті зовсім іншим — новим твором, що вже зароджувався в уяві, мов іскра, що ось-ось розгориться в полум'я. Суперечка з сером Джерменом лише підлила олії у вогонь, і тепер я чітко знала, про що хочу писати. Тема визрівала в мені, відточувалася, мов лезо кинджала, і я відчувала непереборне бажання виплеснути її на папір.
Я знову повернулася до усамітненого життя, хоч як не буркотів Алекс, переконуючи, що мені слід бувати в світі. Але хіба могло щось зрівнятися з тією свободою, яку давала мені моя робота? Тим більше, що цього разу я взялася за особливо гостру тему — становище жінок у суспільстві очима надмірно самовпевнених джентльменів.
Я писала про їхню зарозумілість, про зверхній тон, яким вони дозволяли собі говорити про жінок, ніби про кумедних створінь, здатних лише прикрашати собою світські прийоми та гріти їхні ліжка. Я висміювала тих, хто вважав жінку всього лише тінню чоловіка, і тих, хто не приховував своєї зневаги до фавориток, поки самі охоче їх утримували. Я показувала всю дволикість світу, де жінку вшановували лише доти, доки вона була вигідною.
Кожен рядок мого нового твору був пронизаний гірким сарказмом, кожне слово — насмішкою над тими, хто так низько цінував розум та силу духу жінок. Це була моя відповідь усім тим, хто колись смів вважати мене безголосою маріонеткою. І я була впевнена — цей твір займе своє місце в обговоренні.
Коли робота була завершена, я замислилася: як тепер передати її в друкарню? Попередні мої витівки ще не забулися, і в нашому місті пильність до анонімних авторів значно зросла.