Еміль Золя - Черево Парижа

тяжко вона працювала! їй бувало особливо скрутно взимку, в мороз, а в дощі — ще гірше . Її робота була нелегка. Флоран бачив городницю і в жорстокі зливи, і в холодний дрібний дощ, що йшов цілими днями. Колеса воза по дорозі з Нантера до Парижа застрявали в болоті до самої маточини. Валтасар був забрьоханий у багні аж по самий живіт. І хазяйка, жаліючи коня, обтирала його стареньким фартухом.

— Коні—худоба— ніжна,— казала— вона.— Тільки трошки щось не так,— одразу ж у них починає боліти живіт... Ох, мій бідненький старенький Валтасар! Коли ми переїздили міст Нейльї, я думала, що ми в Сену спустились, так нас поливало дощем.

І Валтасар відправлявся на заїзд, а мадам Франсуа залишалася під зливою продавати свою городину. Ринковий майдан перетворювався на велику калюжу рідкого болота. Капуста, морква, ріпа, на які лила сіра вода, потопали в брудному потоці, що котився бруком. Городина тепер не вабила очей розкішними зеленими відтінками, як це бувало в ясні ранки. Городники, закутані у плащі, горбилися, клянучи адміністрацію, яка, оглянувши городину, заявила, що дощ їй не шкодить, а тому не треба будувати навісів.

У дощові ранки Флоран впадав у розпач. Він думав про мадам Франсуа. Відірвавшись од роботи, він біг перемовитися з нею слівцем. Флоран ніколи не бачив її зажуреною. Вона тільки обтріпувалася по-собачому і казала, що й не такі дощі бачила, що вона не з цукру і не розтане від кількох крапель води. Флоран примушував її зайти на хвилину в критий прохід, навіть кілька разів запрошував до Лебігра, де вони обоє зігрівались гарячим вином. Поки мадам Франсуа дружньо поглядала на Флорана, повернувши до нього своє спокійне обличчя, він був цілком щасливий, вдихаючи здорові пахощі полів, які привозила з собою селянка в погану атмосферу паризького ринку. Від неї пахло землею, сіном, сільським повітрям, вільним духом ланів.

— Треба вам приїхати до нас у Нантер, мій голубе,— говорила вона.— Ви побачите мій город; я всі доріжки кмином пообсаджувала... А тут, у вашому поганому Парижі, сморід.

З цими словами вона від’їздила, мокра як хлющ. Розмови з нею якось освіжали Флорана. Він теж намагався працювати якнайбільше, щоб приглушити нервову нудьгу, від якої дуже страждав. Флоран був людиною методичного розуму, й іноді точність розподілу часу доходила в нього до манії. Двічі на тиждень Флоран зачинявся в себе, щоб писати великий твір про Кайєнну. Його кімната, де він жив на повному пансіоні, впливала на нього заспокійливо і заохочувала його, як він думав, до роботи. Флоран розпалював камін, оглядав гранатове деревце, що стояло коло ліжка в ногах, потім сідав до маленького столика і працював до пізньої ночі. Відсунувши молитовник та сонник у глиб шухляди, він потроху наповнив її окремими нотатками, аркушами й різними рукописами. Твір про Кайєнну зовсім не посувався, бо переривався іншими проектами, планами великих робіт, які Флоран накреслював у кількох рядках. Послідовно він склав у загальних рисах проект докорінної реформи адміністративної системи Центрального ринку, проект перетворення зборів за торговельні угоди в таксу, проект нового розподілу провізії по бідних кварталах,— одно слово, цілий гуманний закон, накреслений ще невиразно, закон, що зводився до влаштування громадських комор для різних предметів привозу, щоб забезпечити на кожний день потрібну кількість харчів кожній родині паризьких громадян. Поринувши в роботу по розв'язанню всіх цих важливих питань, Флоран сидів, зігнувши спину, і його довга чорна тінь зливалася з невиразними обрисами мансарди. Зяблик, якого він одного зимового дня підняв на ринку, іноді помилявся, побачивши світло лампи, і скрикував у тиші, порушуваній тільки рипінням пера, що бігало по паперу.

Флоран неминуче повернувся до політики. Він надто багато вистраждав за неї, і, природно, вона стала найголовнішим змістом його життя. В іншому оточенні і при сприятливих обставинах з нього вийшов би чудовий провінціальний учитель, задоволений мирним спокоєм свого містечка. Та з ним повелися, як з вовком, і засланням ніби відзначили його для боротьби. Нервова хвороба Флорана була викликана тільки тим, що збудилися довгі мрії, якими він жив у Кайєнні, і гіркота від незаслужених страждань; вона була наслідком присяги, яку він колись дав самому собі,— помститися за приниження людей, з якими поводилися жорстоко, як з худобою, і тим самим перетворювали на худобу, помститися за принижену справедливість. Велетенський Центральний ринок, надмірна кількість харчів прискорили розв'язку. Ринок уявлявся йому втіленням самозадоволеної тварини, зайнятої перетравленням їжі, втіленням товстопузого Парижа, що обростав салом і нишком підтримував Імперію. Ринок обступав його з усіх боків величезними жіночими грудьми, потворними стегнами, круглими лицями — всіма наочними аргументами проти його худорби, що робила його схожим на мученика, проти його незадоволеного жовтого обличчя. То було черево гендлярства, черево поміркованої чесності, яке роздувалося, щасливе, вилискуюче проти сонця, впевнене, що все йде якнайкраще, що ніколи ще люди спокійної вдачі не відгодовувалися так добре. Флоран мимохіть стискував кулаки й готовий був боротись; спогади про своє заслання роздратовували його тепер гірше, ніж тоді, коли він повернувся до Франції. Ненависть охопила його всього.

Часто він клав перо, захоплений мріями. Жар з каміна кидав на його лице вогняні відсвіти, лампа чадила, а зяблик, сховавши голову під крильце, засинав на одній лапці.

Іноді об одинадцятій годині Огюст, помітивши світло під дверима, стукав до сусіда перед тим, як лягати спати. Флоран відчиняв йому з деякою досадою. Молодий ковбасник сідав, грівся біля вогню, говорив мало і ніколи не пояснював, чого зайшов. Увесь час він поглядав на фотографію, де вони з Огюстіною, обоє вбрані по-святковому, були зняті, тримаючись за руки. Нарешті Флоран зрозумів, що Огюстові просто приємно побути в тій кімнаті, де раніше жила молода дівчина. Якось увечері він, посміхаючись, запитав Огюста, чи вірно він угадав.

— А може, й так,— відповів підмайстер, здивований такою думкою, з якою йому довелося погодитися.— Я ніколи про це не думав і просто заходив до вас, сам не знаючи чого... От коли б сказати це Огюстіні, вона б сміялась... Коли люди збираються одружитися, їм не лізуть у голову такі дурниці.

Коли Огюст бував у настрої для розмови, він звичайно починав балакати про ковбасну, яку мріяв одкрити в Плезансі разом з Огюстіною. Він, видно, був такий переконаний заздалегідь, що може влаштувати своє життя, як сам захоче, що Флоран, кінець кінцем, відчув до нього щось подібне до пошани, дарма що ця самовпевненість дратувала його. І справді, ковбасник був по-своєму недурний; він просто йшов до наміченої мети,