Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 18

АВА

Наступного дня Девін поїхав до леді Агати і повернувся, привівши з собою ще п'ять чоловік. Перед тим оглянувши маєток. Боюсь, в плані оборони виглядали ми невтішно. Наразі його люди зайняті укріпленням кам'яного муру. Взимку це можливо зробити тільки за допомогою дерева.

Прогодувати зайвих дев'ять чоловік я можу, за кращих часів могли би і більше. Гроші, які мені переслали з Лейвуду, до цього дуже надались. Виявляється, Мірган про це подбав ще у наш приїзд. Тепер я частіше згадую про Лейвуд… якщо Кертіс не припинить своїх домагань, доведеться поїхати туди. От тільки мене лякає зараз дорога з дитиною. І з огляду на погоду, і з огляду на безпеку. Та й потім. Кертісу нічого не вартує взнати, який саме замок дав мені Мірган. Звичайно, там мені захистом стануть стіни…

Поки що я залишаюсь тут. Навіть їздила у Хемпстон у супроводі Девіна і його людей. На диво, Кертісових нишпорок ніде не було видно. Навіть пройшлися Набережною і пообідали у якомусь закладі. На розчарування Девіна, все пройшло мирно.

Сьогодні ми також у Хемптоні – я повинна забрати свої замовлення і заглянути до лікаря Хольстейна. У випадку від'їзду хочу мати з собою певні ліки та інструменти.

- Кваліфікацію хірурга я вам, Аво, не присвоїв би. Але польового лікаря – цілком. – каже він, простягаючи мені шкіряну сумку з деякими інструментами. Самій мені їх не замовити, аптекар з чоловічої солідарності загнув суму у тричі дорожче.

- Я все-таки старалась, - посміхаюсь. – І не збираюсь віднімати у вас хліб, це на випадок непередбачуваних обставин.

- Вам би це й не вдалося, моя дитино – поблажливо посміхається лікар. – Але мене певним чином засмучує відсутність наступника… Коли я не зможу твердо тримати скальпель, цей госпіталь прийде у занепад.

- Не може бути, щоб всі військові лікарі влаштувалися у столиці. Хтось обов'язково відгукнеться на запрошення мера, - втішаю. – Можливо, вам варто було б зайнятися цим заздалегідь – адже потрібно передати ваш досвід, а це не швидка справа.

- Можливо, можливо… Буду радий бачити тебе в любий час, а зараз їдь – день короткий.

- Не турбуйтеся, в мене охорона. Бувайте!

 

Девін чекає коло входу на самоті. Виявляється, думав, що я затримаюсь на довше і відправив свого підлеглого за екіпажем. Другий вирішив навідатись у зброярню.

Чекати на місці нудно, і я волію піти на зустріч екіпажу. Девін пропонує руку, я спираюсь і ми повільно рухаємось вздовж міського цвинтаря, що прилягає до госпіталю. Сумнівне сусідство, однак коли його закладали, то думали, мабуть, про зручність, а не про почуття пацієнтів… Втім, весною це досить красиве місце.

Крамнички по інший бік вулиці приваблюють покупців, тож не можна сказати, що ми наодинці. Я постійно ловню косі погляди, що кидають на мене перехожі. То лише здається, що в маленькому місті можна загубитися. Насправді всі тут як на долоні, навіть незнайомі особисто.

Зупиняюсь перед святково оформленою вітриною, і тут мене обдає з ніг до голови. Відкритий екіпаж проїхав навмисно по брудній калюжі біля узбіччя.

Обурено обертаюсь і зустрічаюсь поглядом з нахабними чорними очима. Посіпака Кертіса штовхає в плече свого візницю, що зупинився.

- Їдь, це гуляща дівка… - зневажливо і водночас дуже чітко помовляє він.

Девін реагує блискавично, вихоплюючи зброю і направляючи її на кривдника.

- Вибачся перед леді! – хоч ми всі тут розуміємо, що негідник чудово знає, хто я.

- Не маю такої звички, - глузливо кривиться посіпака. – Завжди називав шльондру – шльондрою, і ні одна не заперечувала.

Довкола нас збираються перехожі –звідки тільки взялися.

- Виходь! – Девін білий від люті. – Чи ти настільки сміливий, що й цього разу втечеш, як заєць?

Довкола азартна тиша. Бородань обводить очима натовп і розуміє, що мусить прийняти виклик. Інакше його зневажатиме кожен пес.

- За шльондру –і не подумав би, але ти, хлопче, зараз прикусиш язика. – Він швидко зістрибує з екіпажу, і дістає меч. – Розступіться, шановні!

Рухається він легко і зграбно.

- Ходи зі мною, кралечко! – раптом кричить хтось з його супроводу. – Нащо чекати дарма, заробиш!

Він вочевидь напідпитку, але слова вже сказані. Його підтримують сміхом. Девін один і битися з усіма не зможе.

- Ви це мені? – він, вочевидь, якийсь мілкий дворянчик, бо он меч теліпається на поясі.

- Тобі, солоденька! – шкіриться нахаба.

- Хочеш, як твій господар, викликати мене? – цікавлюсь.

- Я ж сказав!

- Тоді, як викликана сторона, я маю право вибрати зброю. – примружуюсь. – Нехай буде лук.

- Що-о?!- хихоче він - Який ще в біса лук?

- Чи ти хочеш битися з жінкою на мечах? – підіймаю брову. – Ах ти ж нікчемний боягуз! Сам викликав і сам же в кущі?

- Лук! Лук! – кричить натовп. Давно тут не було розваг, вочевидь.

- Де екіпаж? – стиха питаю Девіна.

- На площі з фонтаном. Вам не треба. Я викличу його після цього виродка, просто потягніть час.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍