Джордж Мартін - Бенкет круків

— Ти покинеш свого короля, коли найбільше йому потрібен,— сказала вона дядькові.— Ти покинеш Томена.

— У Томена є мати,— зелені очі сера Кевана незмигно втупилися в очі Серсі. Під підборіддям у нього затремтіла остання крапля вина, блискуча й червона, і нарешті впала.— А,— по паузі додав дядько стиха,— і батько теж є, здається.

Джеймі

Сер Джеймі Ланістер, весь у білому, стояв біля батькового п'єдесталу, п'ястуком стиснувши руків'я золотого меча.

В сутінках у Великому септі Бейлора стало темно й моторошно. Останнє світло ще просочувалося у високі вікна, заливаючи височенні статуї Сімох темно-червоним сяйвом. Навколо олтарів мерехтіли ароматичні свічки, а в поперечних нефах збиралися тіні й безшумно повзли по мармуровій підлозі. Відлуння вечірньої стихло, й останні жалобники виходили.

Балон Свон і Лорас Тайрел залишилися, хоч всі решта пішли.

— Ніхто не здатен простояти біля небіжчика сім днів і сім ночей,— заговорив сер Балон.— Коли ви спали востаннє, мілорде?

— Коли батько ще був живий,— відповів Джеймі.

— Дозвольте мені сьогодні вночі постояти замість вас,— запропонував сер Лорас.

— Це не ваш батько.

«І не ви його вбили. Це я його вбив. Так, стрілу з арбалета випустив Тиріон, але Тиріона випустив я».

— Облиште мене.

— Як накаже мілорд,— мовив Свон. У сера Лораса був такий вигляд, наче він ще хоче посперечатися, але сер Балон узяв його під руку й потягнув геть. Джеймі чув, як віддаляється й затихає відлуння їхніх кроків. Нарешті він знову залишився наодинці з батьком, серед свічок і кристалів і нудотно-солодкавого запаху смерті. Від ваги обладунків боліла спина, а ноги вже геть позатерпали. Трішки змінивши позу, Джеймі сильніше стиснув пальці на золотому мечі. Рубатися він не може, але тримати його ще здатен. Пульсувала відсутня долоня. Це було майже кумедно. Втрачену руку Джеймі відчував краще, ніж решту живого тіла.

«Моя рука спрагла меча. Я відчуваю потребу когось убити. Для початку Вейриса, та спершу слід розшукати камінець, під яким він причаївся».

— Я звелів євнуху провести його на корабель, а не до тебе в спальню,— мовив Джеймі до небіжчика.— Тож його руки в крові не менше, ніж... ніж Тиріонові.

«Його руки в крові не менше, ніж мої»,— хотів він сказати, але слова застрягли в горлі. «Хай що зробив Вейрис, а звелів це йому я».

Тої ночі, все-таки вирішивши врятувати молодшого брата від смерті, Джеймі чекав у євнухових покоях. Однією рукою він нагострював кинджал, відчуваючи дивне заспокоєння від цього шкряб-шкряб-шкряб криці об камінь. Почувши кроки, став біля дверей. Увійшов Вейрис у вихорі пудри й лаванди. Джеймі, зробивши крок йому за спину, підбив його ззаду під коліна, а тоді навалився зверху й завів ножа під м'яке біле підборіддя, змушуючи євнуха задерти голову. «О, лорде Вейрисе,— люб'язно заговорив Джеймі,— яка чудова зустріч».

«Пане Джеймі? — засапано видихнув Вейрис.— Ви мене налякали».

«Так і було заплановано,— він шарпнув кинджал, і по лезу побігла цівка крові.— Я тут подумав, що ви могли б мені допомогти витягнути брата з чорної камери, поки сер Ілін не відрубав йому голову. Голова потворна, не заперечую, але іншої він не має».

«Так... ну... якщо ви... приберете ножа... так, обережніше, з ласки мілорда, обережніше, ой, я порізався...— євнух помацав шию і вирячився на кров на своїх пальцях.— Терпіти не можу вигляду власної крові».

«Якщо ви мені не допоможете, скоро перелік того, що ви терпіти не можете, збільшиться».

Вейрис спробував сісти. «Ваш брат... якщо Куць непомітно щезне з камери, в-виникнуть питання. Я б-боюся за своє життя».

«Ваше життя в моїх руках. Мені байдуже до тих таємниць, які ви знаєте. Якщо Тиріон помре, ви його надовго не переживете, обіцяю».

«Ах,— євнух злизнув кров з пальців.— Ви просите про страхітливі речі... випустити Куця, який убив нашого прекрасного короля. Чи ви вважаєте його невинним?»

«Винний чи невинний,— мовив Джеймі (от бовдур!),— а Ланістер завжди сплачує борги». Слова вилетіли самі.

Відтоді він не спить. Внутрішнім зором він бачить брата — бачить, як розтягнулися в посмішці губи під обрубком носа, коли обличчям карлика ковзнуло світло смолоскипа. «Ти, жалюгідний дурний сліпий каліка,— злобно прохрипів Тиріон.— Серсі — брехлива шльондра, яка злягалася з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою — від неї всього можна сподіватися. А я — чудовисько, як усі й кажуть. Так, це я вбив твого лихого сина»...

«Але звідки мені було знати, що він збирається вбити батька? — подумав Джеймі.— А то я б його зупинив. Тоді кревногубцем був би я, а не він».

Цікаво, де ж переховується Вейрис? Старший нашіптувач вчинив мудро, не повернувшись у свої покої, та й при обшуку Червоної фортеці його ніде не виявили. Може, євнух сів на корабель разом з Тиріоном і вони вже давно в морі — в каюті галери розпивають карафу арборського золотого.

«Хіба що брат убив і Вейриса і лишив його труп гнити в підземеллях». В такому разі може минути кілька років, поки знайдуть його скелет. Джеймі вже спускався в підземелля на чолі дюжини гвардійців, озброєних смолоскипами, мотузками й ліхтарями. Чотири години вони блукали серед заплутаних тунелів, вузеньких лазівок, таємних дверей, секретних сходів і спусків, які пірнають у чорноту. Рідко він так гостро відчував власне каліцтво. Людина, коли в неї дві руки, багато чого сприймає як належне. Наприклад, драбини... Ба навіть повзати незручно: недарма ж кажуть «пересуватися на чотирьох». Не міг Джеймі і лізти по драбині, водночас тримаючи смолоскип, як інші.

І все марно. Знайти вдалося хіба темінь, пилюку й пацюків. І драконів, які зачаїлися в підземеллях. Джеймі пригадав слабеньке помаранчеве мерехтіння жарин у залізній пащі дракона. Приміщення, в яке вів спуск і з якого розбігалася дюжина тунелів, обігрівалося жаровнею. На підлозі виднілася зачовгана мозаїка — триголовий дракон дому Таргарієнів, викладений чорно-червоними кахлями. «А я тебе знаю, Царевбивце,— здавалося, промовляв звір.— Я був тут весь цей час — чекав, коли ти прийдеш до мене». І здалося Джеймі, що він упізнав цей голос, ці залізні нотки, характерні для Рейгара, королевича Драконстонського.

Того дня, коли Джеймі прощався з Рейгаром у дворі Червоної фортеці, було вітряно. Королевич вдягнув свої чорні як ніч обладунки з триголовим драконом на нагруднику, викладеним рубінами. «Ваша високосте,— просив Джеймі,— дозвольте цього разу лишитися охороняти короля або серу Баристану, або Дарі.