Брати Капранови - Справа Сивого

— Ну то ведіть до хати, хай Маруся сама подивиться, — запропонував Дмитро Іванович і першим зійшов на ґанок.

Маруся слідом за господинею пройшла крізь низенькі двері й остовпіла на порозі. Тому що вся хата була сповнена квітів — на стінах, на пічці, на дверях, а може, й на долівці та стелі буяли мальви та волошки, червоніли горобинові грона, вишні, суниці, гніздилися райські птахи з довгими хвостами та півні з піднятими до неба дзьобами. Марусі здалося, що в неї урвалося дихання. Дмитро Іванович з хитрою посмішкою під вусами спостерігав за своєю підлеглою, а господиня, яка почувалася у цьому раю цілком буденно, пройшла до столу, де лежали аркуші паперу з новими орнаментами — один вибагливіший за інший.

— Ну як? — запитав Яворницький, коли побачив, що Маруся знову почала дихати.

— Неймовірно, — зізналася та. — Я бачила в селі багато різних розписів, але такого...

— Та ну, не перебільшуйте, — перервала її господиня. — От, Дмитре Івановичу, подивіться, що я для вас зібрала. Оце от Надійка Білокінь передала, зараз у Полтаву поїхала, вас не дочекалася. Оце — Оришки Пилипенчихи[104]малюнки, — говорячи це, вона перебирала аркуші з малюнками на столі. — А це — Парасчини, бачите, вона написала на кожному, щоб ви не заплуталися. Осьо, Параска Павленко[105]. Дмитро Іванович хоче виставку нам у столиці зробити, — пояснила вона Марусі. — То щоб знову не присилати художницю та не перемальовувати з пічок, звелів нам одразу малювати на папері.

— Та ну хіба я можу звеліти? — замахав руками Яворницький. — Тільки прохати.

— А нас і прохати не треба, — засміялася господиня. — Малюємо, прости Господи, як навіжені.

— І складно це? — поцікавилася Маруся.

— Та нічого складного, — запевнила художниця. — Як рука тверда, будеш малювати. Хочеш навчу?

— Насправді? — Маруся не повірила.

— А чого ні? Іди сюди, — одним рухом господиня відсунула зі столу готові малюнки та поклала туди чистий аркуш. — Бери пензля.

— Що, прямо так одразу?

— Ну а що, це ж не сватання. Пензлик, як і чоловік, любить сильну руку. Диви. Мочай у фарбу, та сильніше мочай, не бійся. Ну а тепер поклади пензлик на папір і одразу вбік, неначе щось змітаєш, — говорячи це, вона вела Марусину руку папером, і під нею самі собою виникали листочки. — От бачиш! Зовсім просто. А тепер мачай пензлик у червоне, а самий краєчок у чорне. Отак. Тоді за один мазок у тебе вийде два кольори — пелюстка і ніжка, червоний і чорний. Це я вже сама вигадала. Від лінощів, щоб двічі не мачати, — господиня засміялася, і цей сміх заповнив усю хату та заграв на пелюстках квітів та пір’ї райських птахів, немовби примушуючи їх ворушитися.

Маруся була у захваті. Вона спробувала намалювати ще декілька листочків, уже самостійно, і хоч це не вийшло так вправно, як у вчительки, але з кожною спробою їхня форма ставала рівнішою.

— Ой, дитинко, з тебе цілком могла би вийти майстриня, — схвально зауважила господиня. — Лишайся у нас, навчишся.

— Та ні, дякую. У мене робота, — кивнула Маруся у бік Яворницького, який уже закопався у нові малюнки до виставки.

— Ну так, хто з вас, городських, зараз до села поїде! У селі зараз скрутно, — похитала головою господиня. — Але хіба тільки зараз? Я пам’ятаю, як вдовою залишилася з чотирма дітьми, чоловіка на війні вбило. Що робити? То і хати малювала, і кобзи розмальовувала, і пічки, і скрині. Мені господарі і сівалки давали малювати, бо як продавати — воно краще, коли красива річ, а не просто так. Нині, правда, вже не замовляють, у людей ні сівалок, ні скринь, ні грошей, але от Дмитро Іванович своєю ласкою не обходить.

Марусі не зовсім подобалося те, що говорила господиня, проте захоплення актом творення нових пелюсток та квітів не дозволяло розпочинати дискусію. Вона із захватом малювала, аж поки в очах не почало ряхтіти. І лише тоді взялася допомагати директоруй пакувати та описувати нові надбання.

Удвох робота пішла швидше і, коли завантажили все добро у бричку, гості розташувалися на дворі попід деревами.

— Я б вам молочка принесла попити. Але корова у колгоспі, — винувато розвела руками господиня.

— Нічого, ми водою обійдемося, — запевнив Дмитро Іванович.

— Добрий день добрим людям! — почувся голос із вулиці.

— І вам доброго здоров’я! — одразу звівся на рівні Яворницький.

Біля хвіртки стояв високий молодик із торбою на плечі. У руках він тримав кобзу.

— Сказали мені, що тут гості з міста, то чи не підхопите із собою музику. А я вам дорогою поспіваю, веселіше стане.

Яворницький подивився на Марусю, немовби питаючи її згоди. Дівчина знизала плечима — мовляв, самі вирішуйте.

— А як вас звати, шановний? — запитав Дмитро Іванович.

— Петренком люди кличуть, а перед Богом Миколою.

— А мене... — почав Яворницький, але кобзар перервав.

— Ну хто ж вас не знає! Кобзарського батька кожен знає, кожен вклоняється, — і з цими словами музика вклонився до землі.

— Кобзарського батька? — здивувалася Маруся.

— Батька рідного, — запевнив музика. — Хоч кого спитайте, розкажуть, як Дмитро Іванович допомагав хоч грошима, хоч заступництвом, бо кобза нині не в пошані.

— Кобза — це музична соха, — пригадала Маруся з газетної статті.

— От-от, соха, — всміхнувся кобзар. — Тільки як не зареєструєш цю соху, тебе в міліцію заберуть.

— Кобзу? Не може бути, — засумнівалася дівчина.

— А чого це, не може? — кобзар був налаштований доброзичливо, тому про все говорив з усмішкою, навіть про міліцію. — Скількох уже забрали. Але у мене все по закону, так що слухати мої пісні не забороняється.

Марусю здивував цей молодик. У ньому не було нічого спільного із звичним образом сліпого старця-жебрака, що їх донедавна можна було побачити на вулицях Дніпропетровська. Ані беззубого шамкання, ані безбарвних очей, ані брудної сивої чуприни. Молодий музика розмовляв і співав цілком приємним баритоном, і навіть у хиткій бричці дорогою до міста пальці його вправно і швидко бігали струнами кобзи, видобуваючи звідти не деренчання, а справжню музику, якою можна було заслухатися, особливо зважаючи на те, що навкруги був безкраїй