Щепан Твардох - Морфій

— Я вбив людину, Гелю.

— На війні? — запитала, не припиняючи пестощів.

— Ні. Вчора.

Її долоня на секунду затрималась, застигла у важкій нерухомості, чи то була нерухомість запитальна, чи то ледь подивована?

— Очевидно, мусив убити. — Долоня рушила знову. Так, ніби сказав, що витратив сто злотих.

— Мусив.

Підняла голову. Вірить, приймає, визнає.

— Як думаєш, Іґа ще жива? — питає без тіні несмілості, не боїться вимовити те слово.

Я ткнувся головою в її бік, у її стегно, десь там, де міг дотягтися.

— Не знаю, Гелюню, не знаю.

— Бідний Яцек. — Геля шморгнула носом, ніби збиралася розревітися. — Бідна Іґа.

Бідна Іґа.

Моя перша коханка, перша жінка, і я був її першим чоловіком, а то був рік двадцять сьомий, і ми були на курорті над озером Мядель у повстанському селі, у дворі Рохацевичів, я був тоді вісімнадцятирічним хлопчиною, дурним, дуже чутливим до власного акценту, який часто був шльонським чи німецьким, а тому часто я просто собі мовчав, і збоку то виглядало так, що говорив я суто у справах; але в ті нечасті хвилинки, коли я почувався вільнішим, моє «а» нижчало або, залежно від дивних і незбагненних потоків думок у моїй голові, акцент схилявся до німецького, до круглого «р», і я те чув, бачив здивування чи усмішки й замовкав.

І був там зі мною на курорті Яцек, мій добрий, любий Яцек, мій янгол пляшечок, повних добра і веселки, чи то, радше, зла і смерті, мій колега з гімназії, на два роки старший, із ним доти я взагалі не товаришував, щойно в маєтку Рохацевичів, поміж сосновими борами, озером, прогулянками та плаванням на каяку, щойно там зродилася наша приязнь.

А ще там була Іґа. Яцек тоді був до смерті закоханий в одну варшав’янку, тож на Іґу навіть не глянув. А Іґа була там потужно, ніби увесь той курортний світ обертався навколо неї.

Вона приїхала пізніше, через два дні за нами, я вперше побачив її за сніданком. Доти ми вже розчарувалися в товаристві. Було там двоє старших урядників із Познані, нудних, ніби великопісна проповідь, один із них — з дружиною, сухою, ніби з гербарію.

Окрім того, була ще сувора панна Аліція, котра широкими кроками безупинно прямувала в безодню розпачу старого дівоцтва. А проте в її тілі ще палав жар: вона б, може, і прихильніше дивилася на не втаємничених в окультні таємниці кохання гімназистів, якби випадково не почула, як ми кпили з її тіла. То були незаслужені кпини, бо панна Аліція, хоч і пухка, безсумнівно, була напрочуд жіночною, а кпили з її великих грудей та тугої дупці ми радше тому, що, не до кінця свідомі того, висміювали недосяжне для нас.

Так, Костичку, якби ж тоді ти більше знав про жінок! Якби ж знав, як розпускаються їхні тіла, визволені зі шкаралущі суконь. Але панна Аліція не змогла скористатися зі свого тіла так, як зі своїх користаються багато інших жінок. У неї не було властивого пухким жінкам тепла та сердечності, що їхні джерела б’ють у якийсь таємничий спосіб у тілесній обителі. Панна Аліція була кощавою старою панною в тілі дорідної жінки середніх літ. Не знала, що могла би бути цілком привабливою, якби тіло не затискала в ті страшенно тісні літні вбрання, через котрі виднілося, що її спина нагадує жирний, затягнутий сіткою вуджений ошийок.

Так, Костусю, любий, а чи ти пам’ятаєш, що і я тоді була там із тобою, за тобою, я, твоя сіра, тиха товаришка без лиця, Та, Що Йде За Тобою, чи пам’ятаєш, Костоньку? Не пам’ятаєш, бо я товаришка така сіра й така тиха, що для тебе я хіба тінь; якщо ти відчуваєш мою присутність, то тільки під порогом свідомості, ніколи понад.

Я ніколи не виходжу на світло. Тому згадуй, Костоньку, поклавши голову на коліна дружині, твоїй добрій дружині, згадуй.

— Пам’ятаю, як ми познайомились, Іґа, Яцек і я, — прошепотів я.

— Так, так, на курорті в Рохацевичів. Вона була твоєю першою коханкою. Я чула вже стільки разів, що давно вже пробачила те, що ви з Іґою колись… — відповідала Геля чи то глузливо, чи то поважно.

Вона мені вибачила? Не знаю. Чи там узагалі було що вибачати?..

А на курорті, крім познанських урядників, дружини, товстої панни і подружжя бездітних Рохацевичів, були ще два бонвівани неокресленого сорту, обоє з Варшави, обом під тридцять, обоє знуджені не найкращим товариством на канікулах, поки що не найцікавіших.

З нудьги та ґречності вони загравали до панни Аліції, без жодної думки про якісь там зальоти; вона ж, не тямлячи власної жіночості, не вміючи нею користуватися, стійко тримала дистанцію. Не знала, що, будуючи навколо себе мур доброго імені, має зоставити там хвіртки напівприхованих двозначностей, поглядів та жестів, хвіртки, крізь які за мур доброго імені може пробитись кохання, бодай на одну ніч. Вона й прагнула, щоб комусь та вийшло пробратися за той мур, ночами торкалася власного тіла і намагалася згадати вже півзатерті спогади про останні чоловічі долоні, що її торкалися, і змагалася з тим великим переляком, що зростав у ній усе більше, щоразу, коли вона засинала на самоті, зі страхом перед самотньою смертю, зі страхом того, що ті долоні останні в її житті, що страшні слова, які вона почула потім, були останніми словами кохання, які вона чула від чоловіка. Та страшна образа, те слово «курва» з уст негідника, воно було злим словом, але заразом — словом кохання.

Тож вона лежала та уявляла, що під чорним плащем таємничості з кімнати до кімнати помандрують напарфумлені аркушики. Чекаю сьогодні вночі. Прийду до тебе. Тремчу в очікуванні. Моє життя в твоїх руках. Твоя. Твій. Віддано. І добра брехня чуттєвого, романтичного пожадання уможливить зустріч, огорне оболонкою прийнятних ідей тваринну правду про потребу в заспокоєнні, але також тваринну правду про потребу тепла іншого тіла, того, щоб шкіра терлась об шкіру, щоб руки обіймали шию, щоб коханець із коханкою в обіймах шукали спогадів про материні обійми, шукали спогадів про тепло материного лона.

І мріяла, що за аркушами залунають тихі кроки голих ніг, бо підбори могли б розбудити інших гостей, що відчиняться двері, що стане в тих дверях чоловік, вона прийме його до себе, в себе, віддасть йому свою зітлілу, вже прив’ялу жіночість. Бодай раз. А вже потім невідворотно порине в старість, яка є жіночою смертю. Панна Аліція вважала, що старих жінок не буває, жінка помирає водночас зі своєю