Щепан Твардох - Морфій

молодістю, старенька зостається без статі. Вона ж так хотіла, щоби хтось із них прийшов. Прийняла би навіть тебе, Костоньку, або Яцка.

Проте ніхто не прийшов, бо вона цього нікому не дозволила, тому з курорту їхала мертвою, певна того, що жінка, яка раніше була, вже нежива.

А проте помилялася, бо ще спізнала чоловіка.

Вона спізнає чоловіка через сім років після курорту в повстанському повіті. Коли ти лежиш головою на колінах дружини, у Вільнюс уперше ввійшли совєти, а вона дрижить у неопаленому помешканні. Через неповні два тижні прийдуть литовці, а потім, у червні наступного року, знову совєти, одного дня до її помешкання прийде жовтоволосий совєтський старшина. Він її зґвалтує без жодної жорстокості, навіть не поб’є, тільки ввірветься до квартири, штовхне її на канапу, вона й не буде боронитися, він задере її сукню, розтулить тугі стегна, російською хвалячи їхню білість та округлість, зробить свою справу та й піде, забравши ще вистелене оксамитом пуделко зі столовим сріблом, яке панна Аліція давно отримала від своєї бабусі в надії додати його до посагу.

Через два місяці в поїзді на схід панна Аліція збагне, що вагітна, здорове насіння казанського хлопа зав’язалося в її лоні, яке вона вже вважала всохлим. Чорноволоса дівчинка народиться вже в Казахстані, там і помре через місяць після народження, коли вихудла на скіпку панна Аліція не зможе витиснути зі своїх зів’ялих грудей ані краплини молока. Дівчинка помре, охрещена ім’ям Надія, мудрий, дуже худий і через те, мабуть, мудрий ксьондз не крутив носом, що то некатолицьке ім’я, помре дівчинка, перед тим голосно проплакавши кілька днів, підживлювана попервах розбавленим брудною водою коров’ячим молоком, котрого було дуже мало, котрого й не перетравлював її немовлячий кишківник, помре вона потім, уже тільки тихенько квилячи, великі очиці на вихудлій голівці, панна Аліція сповине її в біле простираделко, і, всохла, як сама скеля, кайлом розбиватиме потріскану прегарними візерунками пустельну землю, і сховає маленьке тільце в порохні розбитої брили. І житиме далі, випливе з тієї казахської землі єгипетської в дім надії з бандою прохворілих голодранців, що їх для порядку названо військом, попливе кораблями через море Каспійське до гостинних берегів Персії, з Персії разом із тим військом піде на Палестину, буде водночас матір’ю, повитухою, нянькою та вчителькою для кількох сотень похворілих, здичілих польських сиріт, коли ті сироти в Єрусалимі вже матимуть свій дім, а в ньому ліжечка, білу постіль та триразове харчування, панна Аліція, військовошпитальна повитуха Аліція, викраде револьвер «Webley» з-під ліжка офіцера, що лежатиме в гарячці, заховається у шпитальнім підвалі, там роздягнеться догола, зніме та повісить білий фартух, старанно складе одежі, торкнеться свого живота і грудей, ніби впевнюючись, що вже геть оголилася, після чого зведе курок і поповнить рядок людських самовбивств, відстрелить собі верхівку черепа, геть уже не переймаючись тим, як виглядатиме по смерті.

Гук пострілу притлумили стіни кам’яниці; два тижні минуть, аж доки знайдеться панна Аліція, котру вже засудили за те, що вона, відкривши в собі жидівське коріння (якого в неї не було), втекла з польського війська до жидівської держави, що тоді саме народжувалася в болях. За мовчазною згодою Андерса так робив багато хто в його вихворованій та вихудлій армії. Але через два тижні її знайшли, голою і мертвою, на її тілі щури вже справили свою щурячу тризну, і мухи відклали в неї яйця, і нікого та смерть не здивувала, бо люди радше дивувалися тому, що вона ще жила.

Але ти того не знав, Костоньку. Ти не знав цього тоді, на курорті, не знаєш цього й нині, бо нині ще панна Аліція поки полірує срібло у своїй вільнюській квартирі, котра на короткий час, власне, стає литовською — з ласки та насмішки більшовиків. І щойно за другим приходом росіян прийде до неї той совєтський старшина, забере в неї срібло та зоставить своє потомство.

І ти вже ніколи не зустрінеш панни Аліції, Костоньку, але Яцек зустріне, хоча не зустріне, так мало буде їх розділяти, коли темна субстанція, пульсація під тонкою шкірою світу кине його поночі, крадькома через фронт до того табору голодранців, вони розминуться за яких два метри, розділятиме їх лише промерзле полотно намету, пара з її подиху кристалізується поміж волокнами брезенту, але що ж із того, коли тоді б усе одно не впізнала його панна Аліція, Костоньку, а якби й упізнала, то що з того? Сміх та й годі, які то дивні перехрестя долі, з двору обійстя Рохацевичів до табору в Бузулуку.

Тому й далі згадуй той курорт дванадцятирічної давності, напівдрімаючи на колінах своєї дружини, у шоколадному домі, у зґвалтованій Варшаві, а панні Аліції присвячуєш уламок того спомину, настільки малий, що ще трохи — і зовсім про неї забудеш, вона зникне з твоєї голови так, як зникне і з твого світу, а колись, уже скоро, помруть усі, хто її будь-коли знав на ім’я та пам’ятав, не забуде та житиме тільки совєтський старшина: ще довго, за Брежнєва й Андропова, заходитиме старечим кроком до режимних церков, буде покутувати і щодня молитися за ту польку з пухкими та білими стегнами, а за Горбачова він утече на Соловецькі острови і там стане безмовним анахоретом, котрого інші помилково вважали мудрецем, а він сам-один слушно вважатиме себе негідним покутником. За Єльцина він візьме старого човна і попливе у Біле море, попливе далеко, скільки йому вистачить сил у старечих плечах, і кине в глибини єдиний свій маєток — срібне начиння, після чого вкладеться в тому човні та й помре, море буде його нести, як норманського пірата в дракарі, сиво-жовте, ясне волосся, ватована тєлогрєйка і зношені валянки. І він піде до старечого неба, і зустріне там свою жінку з простреленою головою, і зустріне свою померлу з голоду донечку, Надєжду, бо так її записав совєтський бюрократ, і разом вони будуть тішитися тим більше, що більше в них не буде навіть того неба, що більше їх самих навіть не буде.

Але ти того не знаєш, Костоньку, це знаю тільки я, твоя сіра товаришка, котра тримає руки на твоїх плечах і йде за тобою, ступаючи водночас із тобою. Ти не знаєш про совєтського старшину, його звали Лавр, але на острові він узяв собі нове, покутне ім’я — Авксентій. І ти не знаєш нічого ні про небо, ні про пекло, куди б не потрапив, бо ж він по всіх тих роках покути