Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

що вона сприйняла слова міс Крем цілком буквально, на що та, безперечно, не розраховувала.

Оголосили, що ланч подано, і ми пішли до їдальні. Летиція з’явилася лише тоді, коли половину ланчу було вже з’їдено. Вона сіла на своє порожнє місце, усміхнувшись Ґрізельді й кивнувши головою мені. Я спостерігав за нею з пильною увагою – я мав на те свої причини, але вона здавалася тією самою незбагненною істотою, що й завжди. Надзвичайно вродлива – це була істина, яку я мусив визнати. Вона досі не носила жалоби, і на ній була світло-зелена сукня, що підкреслювала делікатність її блідої шкіри.

Після того, як ми випили каву, Анна спокійно промовила:

– Мені треба поговорити з вікарієм. Ми підемо з ним нагору, до моєї вітальні.

Нарешті я мав довідатися, чому вона нас сюди покликала. Я підвівся й пішов за нею сходами. Вона зупинилася перед дверима до кімнати. Я вже розкрив рота, щоб заговорити, але вона зупинила мене, простягши перед собою руку. Вона стала дослухатися, дивлячись униз, у хол.

– От і добре. Вони вийшли в сад. Ні, я не збираюся заходити сюди. Ми можемо піти прямо туди, куди я хочу вас привести.

На мій превеликий подив, вона повела мене коридором у самий кінець крила. Там вузькі, схожі на драбину сходи вели на вищий поверх, і вона стала підійматися ними, а я пішов за нею. Ми опинилися в запилюженому й заставленому всякою всячиною проході. Анна відчинила двері й вивела мене на велике, тьмяно освітлене горище, що вочевидь правило за склад для всілякого мотлоху. Там були скрині, старі розламані меблі, кілька навалених одна на одну картин і безліч усіляких дрібних речей, що виносять на горище.

Мій подив був таким очевидним, що вона всміхнулася.

– Насамперед я мушу пояснити, чому я вас сюди привела. Останнім часом я стала спати дуже чутливим сном. Минулої ночі чи радше цього ранку, близько третьої години, я почула, як хтось ходить у домі. Протягом певного часу я дослухалася, а тоді нарешті підвелася з ліжка й пішла подивитися. Вийшовши на сходовий майданчик, я зрозуміла, що звуки кроків долинали не знизу, а згори. Я піднялася нагору й підійшла до цих сходів. Мені знову вчулися звуки. Я гукнула вгору: «Там хтось є?» Але відповіді не було і я більше нічого не почула, тому припустила, що мої нерви зіграли зі мною в погану гру, і повернулася в ліжко.

Проте вранці я знову піднялася сюди – з чистої цікавості. І погляньте, що я знайшла!

Вона нахилилася й обернула картину, що була прихилена до стіни, спиною полотна до нас.

Я від подиву хапнув ротом повітря. Картина вочевидь була портретом, намальованим олійними фарбами, але обличчя було посічене й порізане з такою дикунською люттю, що стало невпізнанним. Більше того, порізи явно були зовсім свіжими.

– Дивина та й годі! – сказав я.

– Ви вражені, правда? А в чому тут річ, як ви гадаєте?

Я похитав головою.

– Схоже на акт лютого вандалізму, – сказав я, – який мені дуже не до вподоби. Так, наче якась особа вчинила це в нападі маніакального гніву.

– Атож, я теж так подумала.

– Чий це портрет?

– Не маю найменшого уявлення. Я ніколи не бачила його раніше. Усі ці речі були вже навалені на горищі, коли я одружилася з Луцієм і приїхала сюди жити. Я ніколи їх не передивлялася й не думала про них.

– Дивина та й годі! – ще раз повторив я.

Я нахилився й оглянув інші картини. Вони були такими, якими я й сподівався їх знайти, – кілька досить пересічних пейзажів, кілька олеографій і кілька репродукцій у дешевих рамках.

Ніщо не могло навести нас на слід. Велика старомодна скриня з тих, що називають «ковчегами», мала на віку ініціали «Е. П.». Я підняв віко. Скриня була порожня. Жодна інша річ на горищі не могла нічого нам підказати.

– Це справді якась дивовижна подія, – сказав я. – І я не бачу в ній ніякого глузду.

– Так, – сказала Анна. – Тому я трохи налякана.

Там не було більше нічого цікавого. Я провів Анну до її вітальні, де вона зачинила за нами двері.

– Як ви вважаєте, я повинна щось із цим робити? Повідомити поліції?

Я завагався.

– Знаєте, з першого погляду важко сказати, чи…

– Чи це має якийсь стосунок до вбивства, чи ні, – закінчила за мене Анна. – Я знаю. Тому мені так важко збагнути, що то було. На поверхні цієї події не простежується ніякого зв’язку.

– Ні, не простежується, – погодився я. – Але маємо ще одну дивну подію.

Ми обоє сиділи мовчки, насупивши брови.

– Які ваші плани, можна мені запитати? – поцікавився я.

Вона підняла голову.

– Я маю намір пожити тут іще з півроку, – сказала вона тоном виклику. – Не тому, що я цього хочу. Мені огидна сама думка про те, що я муситиму жити тут. Але думаю, іншого вибору мені не лишається. Інакше люди скажуть, що я втекла – що мене мучить совість.

– Сумніваюсь.

– О, будьте певні, вони так скажуть. А надто коли… – Вона зробила паузу, а потім сказала: – Коли мине півроку, я вийду заміж за Лоренса. – Вона зустрілася очима з моїм поглядом. – Ані він, ані я не збираємося чекати довше.

– Я так і думав, – сказав я, – що це станеться.

Несподівано вона заплакала, обхопивши голову долонями.

– Ви собі не уявляєте, яка я вам вдячна – ви не знаєте. Ми з ним попрощалися, він мав намір поїхати геть. Я так глибоко переживаю смерть Луція. Якби ми наготувалися втекти разом і тут він би помер – я була б у розпачі. Але ви нам показали, на якій хибній дорозі ми були. Тому я вам така вдячна.

– Я теж дякую собі, – сказав я серйозним голосом.

– А проте, – сказала вона, випроставшись, – якщо справжнього вбивцю не буде знайдено, вони завжди думатимуть, що то був Лоренс. – О, так, вони підозрюватимуть його. А надто, коли він одружиться зі мною.

– Моя люба, свідчення доктора Гейдока зробили очевидним…

– Яке людям діло до свідчень? Вони навіть не знають про його свідчення. І взагалі медичні свідчення нічого не означають для людей сторонніх. Це ще одна причина, чому я хочу залишитися тут. Містере Клемент, я хочу розкрити істину.

Її очі спалахнули, коли вона це сказала. Вона додала:

– Тому я й запросила сюди цю дівчину.

– Міс Крем?

– Так.

– Отже, ви її сюди запросили, то була ваша ініціатива?

– Цілком моя. Щоправда, вона трохи стогнала на попередньому розслідуванні – вона була там, коли я з’явилася. Ні, я запросила її сюди умисне.

– Але ж, – вигукнув я, – невже ви справді думаєте, що ця дурненька молода жінка може мати якийсь стосунок до злочину?

– Здаватися дурненькою дуже легко, містере Клемент. Це одна з найлегших речей у світі.

– То ви справді припускаєте?..

– Ні, я не припускаю. Справді, я так не думаю. Я тільки думаю, що ця дівчина щось знає або може знати. Я хочу роздивитися її зблизька.

– І ту картину посікли в ту саму ніч, коли вона тут ночувала, – замислено промовив я.

– Ви думаєте, картину зіпсувала вона? Але навіщо? Це здається надто абсурдним і неможливим.

– Мені здається надто абсурдним і неможливим те, що вашого чоловіка хтось убив у моєму кабінеті, – сказав я з гіркотою. – Але його вбили саме там.

– Я знаю. – Вона поклала руку