Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Ці роздуми привели мене до тієї точки, з якої я і почала. З того, що мені потрібен вогневик. І був всього один спосіб дізнатися, де його шукати.

- Ти ж знаєш, що місто у зворотному напрямку?

- Угу. - відповіла я, зітхнувши.

Чому зітхнувши? Бо я прийняла ще одне важке рішення. Окрім того, що я остаточно вирішила вклинитися в боротьбу нового клану з… проти… будь вони неладні! Хто б там не був проти нас, хай начувається. Ще мене цікавив один важливий момент. І я піду до кінця, щоб дізнатися істину. Правда, мав місце один нюанс. Це могло коштувати мені життя.

- Твій талант Шукача настільки поганий? - хмикнув тіньовик.

- Звідки ти знаєш про мій талант?

Ну і лице стало в тіньовика. Ви б бачили! Наче ти питаєш щось маленьку дитину. “Міра, це ти з’їла тістечко?” — “Яке тістечко? Не я!”. Відповіла б дівчинка, витираючи крем з лиця рукою. Або коли діти щось ненароком скажуть і лише потім розуміють, що наплели язиком зайвого. Саме так і виглядав тіньовик. Вперше його таким бачила.

- У твоєму арсеналі зброї багато цінних речей. Талант Шукача — одна з таких. - він намагався розчинитися в повітрі, але я його швидку зупинила.

- Стій, я не буду про це питати! - випалила я. - Розкажи краще про гаддаре. Чому ти раніше не повідомив, що це артефакт? А якби я її втратила?

- Ти її втратила.

От халепа, все пам’ятає. Я прикусила губу. Зняла шаблю з-за спини.

- Стань зброєю! - закомандувала я. - Перекинься! - я легенько постукала шаблю іншою рукою. - В бій!

- Не роби із себе ідіотку. - занервував тіньовик. - Це артефакт. Він працює на енергії потоку.

Я запалила очі. Подивилася на тіньовика. Потім на гаддаре. Нічого не відбувалося.

Він невдоволено загарчав і склав руки на грудях. Мені подобалося його злити. Я Відьма і мені двадцять.

З посмішкою на обличчі, якою я просигналізувала драйтлу, що досягла своєї мети, я змінила колір очей. На білий. Стала знову Білою Відьмою.

В ту ж мить гаддаре у моїх руках почала змінюватися. Знову змінилася форма і ширина леза, руків’я, гарда. Зовсім інша шабля. Войовнича, красива і смертельно небезпечна. Краєм ока я спостерігала за тіньовиком. Він не звертав уваги на шаблю.

- Ти вже бачив її раніше.

Звісно, кістяний драйтл не відповів. Але я й так знала відповідь. Він точно її бачив.

- Набавилася? Може, досить вже гуляти, чи тобі подобаються тутешні краєвиди? - не повертаючи голови у мій бік, спитав тіньовик.

- Значить, тільки білі сильні Відьми можуть її використовувати.

- Раніше всі Відьми були сильними. - він кинув на мене презирливий погляд. - Не те, що зараз. І розмовляли вони менше.

- І жили довго і щасливо. А тепер в ліжечко.

Тіньовик нагородив мене самим лютим поглядом, на який мені було чхати. Знав би він, що я задумала! Усмішку від думки про це було легко приховати. Хм. Я чомусь так невимушено думала про те, що могло мене вбити. Може, я якась дивна? Та ні.

Ні.

Точно ні.

Напевно, багато людей у світі теж уявляють свою смерть з різними деталями. Чи ні.

- А чому вона надщерблена? - спитала я. - Що з нею сталося?

- Куди ми йдемо? - запитав драйтл своїм скрипучім голосом.

Я зітхнула. З нього тепер не витягти і слова за артефакт.

- Один з них бачив моє обличчя. І взагалі, не треба ворогам знати, що в бою приймала участь Біла Відьма.

- Так. - кивнув тіньовик. - Особливо, коли ти не знаєш, хто твій ворог. Чим менше він про тебе дізнається, тим краще.

Я зупинилася. Сліди здоровенного кам’яного драйтла на снігу зникли. Напевно, він тут прийняв людську форму. Куди там ведуть сліди далі? От невдача. Доведеться сходити у сніг.

- Може, ти швиденько пролетиш отам і скажеш, куди сліди ведуть? - навіть не маючи жодних надій на душевний відклик тіньовика, запитала я своїм звичайним буднім тоном.

І не сильно засмутилася, коли почула лайки у відповідь. Та щоб йому ями Мелека снилися три ночі. Пробравшись по мокрому снігу, через кожні пару кроків струшуючи з себе сніг, я нарешті дібралася до слідів подрібнювача. Далі йти стало легше. А тіньовик, певно знущаючись наді мною, плив поруч зі мною. Я заздрісно подивилася на той сніг, по якому він проплив, не залишаючи жодних відбитків.

Через метрів двадцять дихання моє трохи прискорилося. Бо, справді було незручно йти. Сліди повернули до дороги. Я йшла ними.

- Чудово. - сказала я, вийшовши на дорогу. - Куди він пішов далі?

Моя розгубленість проявлялася лише кілька секунд. Логічно було припустити, що драйтл пішов у той же бік, куди йшов до того, як звернув на дорогу. Але… Це занадто просто. Може, він звернув назад? Такий собі обманний хід? Хоч це й тупий кам’яний драйтл, та не варто його недооцінювати. Хм. З таким же успіхом він міг піти і далі, розраховуючи на те, що такі, як я, подумають, що він все ж повернув у протилежний бік.

Тіньовик незадоволено зітхнув.

- Ти Шукач.

Ага. Дуже сильно мені це допомагало.

- Якщо я щось і знаходила, то зазвичай випадково. - огризнулася я.

Очі у тіньовика полізли на лоба.

- А ти думала, як це працює? - він розвів руками. - Ти гадала, що всі Шукачі точно знають куди мають іти і що робити? Нісенітниця! Ти вже досить доросла, щоб… скільки тобі років?

- Достатньо, щоб вивчити пару лайок для тебе. - буркнула я.

Хай плентається позаду. Швидким кроком я прямувала просто до міста. Випадково? Аха-ха-ха. Всі так знаходять. Аха-ха-ха. Ти не знала? От дурепа. Аха-ха-ха. Не був би він кістяним драйтлом, я б йому задала. Як може Шукач не знати, де шукати? Тоді це не Шукач. Чи не так? Гордість не дозволяла мені детальніше розпитати тіньовика про цей талант. В книжках я жодного разу не зустріла згадки про те, що вони “випадково” все знаходять. Як можна випадково навчитися битися? Випадково вивчити чужу мову? Навіть їсти готувати випадково не навчишся. А шукати, значить, можна випадково? Маячня якась.